8. Врятуй Мене

Ранок у зимовому лісі виявився несподівано сприятливим. За гіллям дерев поступово пробивалося сонце, створюючи мерехтливі промені, які танули на відкритому снігу. Все в лісі виглядало так, ніби світло золота просочувалося крізь товсті шари хмар.
   Раптово прозвучав гучний звук горна, це означає, що прийшов час прокидатися. Тимчасом весь табір ожив із загальним шумом. Придворні поспішали виконувати свої обов'язки, мисливці випускали собак на сліди, а звірята вже начебто відчували наближення людей.
   Домінік тільки щойно розплющив очі, ще не повністю прокинувшись від сну, можна взагалі сказати, що він і не спав. Як тільки йому знову починала снитись Джулієт, він одразу прокидався. Образ її кришталево аметистових очей та граціозного танцю на тлі нічного лісу залишався яскравим спогадом у його пам'яті.
— Так далі не може продовжуватись. — хлопець в'яло встав на ноги, і почав одягатись. — Чому я просто не можу перестати думати про цю принцеску? — він не знайшов на це відповіді. Намагаючись ігнорувати ці думки, нарешті вийшов надвір.
   Перед наметом короля зібрався натовп. Усі змовкли в очікуванні. Тиша над табором була така, що здавалося, можна було почути падіння пера на вітрі.
   Принцеса Джулієт вийшла зі свого шатра, виглядаючи вишукано в теплому, але елегантному вбранні, що захищало її від зимового холоду. Її аметистові очі блищали під м'яким ранковим світлом, а фіолетове волосся розвивалося на легкому вітрі. Вона, разом із принцом Чарльзом, підійшли до короля Вільгельма, який велично стояв у центрі уваги.
   По інший бік від короля Вільгельма стояв король Рафаель, його імпозантна фігура та суворий вираз обличчя додавали сцені урочистості. Поруч із ним була принцеса Валері, її очі блукали у пошуках когось, і коли вони зупинилися на Домініку, на її обличчі вмить розквітла усмішка, а щоки вкрились рум'янцем.
— (Чому це вона так дивиться на мене?) — хлопець повільно перевів свій погляд від неї на Джулієт. — (А з нею, що?) — дівчина теж дивилася на нього, але на відміну від погляду Валері, в її очах читалось роздратування. — (Що тут відбувається?)
— Доброго ранку усім! — король Вільгельм підняв руку, закликаючи до уваги. Всі присутні затихли, чекаючи його слів. — Сьогоднішнє полювання завершено. — голосно проголосив він. — На жаль, цього року ніхто не зміг впіймати кришталевого оленя.
— Це не проблема, Вільгельме. — сказав король Рафаель, стоячи поруч зі своєю донькою, злегка посміхаючись. — Переможця можна визначити по кількості здобичі. Хоч за "Велике Прохання" не буде змагання, але ми можемо знайти спосіб вшанувати найкращого мисливця.
— Навіщо нам обговорювати це, коли і так зрозуміло, що у мене найбільша її кількість. — заявив Леонард, що стояв неподалік. — Ніхто не зможе зі мною змагатися.
— (Ось це - вихваляння чистої води. Це ж як треба себе любити, щоб таке сказати.) — це викликало хвилю незгоди серед присутніх. — (Так не піде, я не можу програти цьому вискочці... О, я знаю!) — тоді Домінік, який стояв у натовпі, зробив крок вперед. — Я не погоджуюсь. — голосно сказав він. — Я вбив ведмедя, і це має бути вирішальним фактором. Моя здобич важча й небезпечніша за будь-яку іншу. Я повинен перемогти.
   Леонард повільно підійшов ближче, перетинаючи натовп людей, і зупинився перед ним.
— Слухай, Домініку, — сказав він з насмішкою. — А де ж твій легендарний ведмідь? Може, він виявився настільки важким, що ти залишив його в лісі?
— Так, ведмідь у лісі. Його було важко транспортувати сюди, але це не змінює факту, що я його вбив.
— Ти дійсно очікуєш, що я повірю в це? — гвардієць гучно засміявся, привертаючи увагу оточуючих. — Чудова історія для дитячих казок, але не для полювання. Я впевнений у своїй перемозі, і твої вигадки мені не завадять.
— Мені не потрібно твоєї віри, Леонарде, — хлопець звузив очі, відчуваючи хвилю роздратування, але продовжував стримувати себе. — Результати будуть говорити самі за себе. Побачимо, хто переможе.
  Леонард презирливо хмикнув і повернувся до натовпу, залишаючи Домініка наодинці з його думками. Вільгельм уважно подивився на них, розмірковуючи над їхніми словами.
— Це серйозні заяви. Ми повинні ретельно зважити всі аргументи перед тим, як оголосити переможця.
— Погоджуюсь. — Рафаель знову вступив у розмову. — Нехай вся здобич буде ретельно підрахована та зважена. Тільки тоді ми зможемо зробити справедливий вибір.
   Двоє парубків обмінялися напруженими поглядами, розуміючи, що боротьба за перемогу ще не завершена. 
   Спершу порахували та зважили здобич Леонарда. Він привів усіх до свого намету, де були акуратно розкладені його трофеї. Шість кролів, вісім білок та п'ять лисиць. Вражаючий улов, який свідчив про майстерність мисливця та вміння вистежувати здобич. Леонард стояв поруч із своїми трофеями, з самовдоволеною посмішкою, впевнений у своїй перемозі.
   Але тоді, за наказом короля, всі пішли за Домініком, щоб перевірити його твердження про вбитого ведмедя. Він провів їх до місця у лісі, де він врятував принцесу Валері від цього звіря. Шлях був важким: сніг хрустів під ногами, кожен крок давався нелегко, морозний вітер гудів у вухах, а сонце, хоч і світило, зовсім не зігрівало.
   Група пробиралася все глибше і глибше в ліс. Атмосфера була напруженою, всі мовчали, тільки чути було скрип снігу під ногами та шепіт вітру між деревами. Домінік йшов попереду, його обличчя було серйозним та зосередженим. Він знав, що цей момент може змінити його життя.
   Коли нарешті вони дійшли до місця, хлопець здивовано зупинився. Ведмедя не було. Він почав хаотично оглядати місце, шукаючи хоч якісь сліди, що могли б підтвердити його слова. Але ні крові, ні слідів боротьби, нічого не було. Тільки чистий сніг та дерева.
   Домінік почувався розгубленим і збитим з пантелику. Він стояв серед снігового поля, намагаючись знайти хоч якусь підказку. Його серце билося в грудях так сильно, що здавалося, його стукіт чути навіть через шум вітру.
— О, де ж твій ведмідь, Домініку? — з сарказмом запитав Леонард. — Може, він вирішив зникнути, як і твої шанси на перемогу?
   Домінік не відповів, його розум лихоманило, намагаючись зрозуміти, що сталося. Він знав, що це місце було правильним. Він бачив ведмедя, він був впевнений у цьому. Але тепер, коли його слова були поставлені під сумнів, він почувався зрадженим самим собою.
— Ніколи б не подумав, що ти опустишся до такого, Домініку. — почувся невдоволений голос короля Вільгельма. — Брехати, щоб перемогти... для тебе це низько.
— Все не так! 
— Як неприємно... — добавив Рафаель.
   Домінік опустив голову, його розум заполонили картини з минулого. Він згадав, як був у сиротинці, де ніхто йому не вірив, як його звинувачували і сміялися з нього. Це відчуття відчуженості й недовіри повернулося, як давній кошмар, від якого нікуди не втекти. Зараз він відчував те саме. Його серце стискалося від болю та безнадії.
   Він стиснув зуби та долоні в кулаки, відчуваючи, як гнів і розпач піднімаються в ньому. Він хотів би викрикнути, що це все неправда, що він не бреше. Але ком у горлі заважав йому видати хоч слово. Сльози розпачу й безсилля готові були прорватися, але він стримував їх, не бажаючи показувати слабкість перед Леонардом і всіма іншими.
   Як раптом, він відчув знайомий запах лаванди. До його руки ніжно доторкнулися. Домінік підняв погляд і побачив її... Джулієт. Принцеса стояла поруч із ним, в її очах читалася підтримка та співчуття.
— Все буде добре, не хвилюйся. — тихо прошепотіла вона, її голос був м'яким і заспокійливим.
   Від цих слів Домінік відчув тепло, яке розливалося всередині нього. Це було як промінь світла в темряві, що повертав йому надію. Це погано, бо він зовсім не заслуговує на це... Не від неї...
   Джулієт випрямилася і голосно звернулася до інших:
— Я бачила тут ведмедя. І я знаю, що Домінік його вбив. Він не бреше!
   Її слова прозвучали впевнено й твердо, і всі погляди звернулися до неї. Леонард, який вже було переможно посміхався, помітно напружився. Інші мисливці та придворні почали шепотітися між собою.
   Король Вільгельм пильно поглянув на свою дочку, а потім на Домініка. Його обличчя залишалося нейтральним, але в очах промайнуло щось схоже на зацікавленість.
— Джулієт, коштовність моя, ти впевнена в тому, що говориш? — запитав він спокійним, але серйозним тоном.
— Абсолютно впевнена, батьку. — відповіла вона, не відводячи погляду від короля. — Домінік не брехун. Я готова поручитися за його слова.
   Ці слова мали свою вагу. Відчувши підтримку Джулієт, Домінік випрямив спину і знову зібрався з духом. Він більше не був один. Принцеса вірила в нього, і це надавало йому сили. Але згадуючи те, як він поводиться з нею... Ні, все добре, все так як має бути. Коли все закінчиться, вони більше не зустрінуться.
   Леонард зробив крок уперед, не бажаючи втрачати свого шансу на перемогу.
— Чудово. — сказав він з удаваною ввічливістю. — Але де докази? Якщо ведмідь тут, ми повинні його знайти. Без доказів слова залишаються тільки словами. — король Вільгельм задумливо кивнув.
   Тоді вперед вийшла принцеса Валері. Король Рафаель здивовано і роздратовано подивився на неї. Він сказав крізь зуби, щоб вона повернулася назад, але дівчина відмовилася і рішуче встала перед усіма. Всі здивовано поглянули на неї, не розуміючи, що вона збирається сказати.
   Вона глибоко вдихнула і, дивлячись прямо на короля Вільгельма, сказала:
— Домінік врятував мене, коли на мене напав ведмідь. Все, про що він говорить, правда...
   Сльози з'явилися на її очах, і вона заплакала. Всі навколо втратили дар мови. Було чутно тільки, як сніг падає з дерев, і вітер тихо шепоче в гілках. Тиша була така глибока, що здавалося, ніби час зупинився.
   Король Вільгельм, зважуючи всі слова, нарешті порушив мовчання:
— Раз так, то переможця цього року на полюванні не буде.
   Леонард не промовивши більше ні слова, пішов геть, розлючено розштовхуючи людей на своєму шляху. Домінік, відчувши, як важкий тягар знімається з його плечей, вдячно видихнув.
   Принцеса Джулієт, радісно обійнявши його, шепотіла слова підтримки. Парубок відповів їй, відчуваючи її тепло. Їх обійми були міцними, але незабаром вони ніяково відійшли один від одного, посміхаючись.
— Дякую вам, принцесо Валері, за підтримку, — щиро промовив Домінік, звертаючись до неї.
   Валері кивнула, все ще витираючи сльози. Потім усі повернулися до табору.