6. Примирення

У покоях принцеси володарює таємнича тиша, яка переповнена змішаними почуттями. Промінь місячного світла відбивається в кімнаті, створюючи вигляд космічного спокою. Джулієт, звільнившись від вбрання, відпочиває на ліжку, її довга нічна сукня зробилася привабливим фоном для невеликого подаруночка, який спокійно стояв перед нею, мов покірний учень.
   Тиша лягла довкола, але в серці дівчини щось виливалося, мішалося, танцювало, підкреслюючи внутрішню боротьбу. Подарунок став свідком незручних думок, що плелися у її уяві: чи правильно вона вчинила? Чи зрозуміє Домінік її почуття? Чи можливо, вона перебільшила, а його дії були лише спробою допомогти?
   Принцеса має відчуття плутанини емоцій, вона шукає відповіді у своїх власних сумнівних вчинках, прагнучи розкрити справжню сутність всього, що відбулося між нею та її дворецьким.
— "Що за дитяча відмовка?" — подібно до Домініка промовила дівчина. — Незважаючи на те, що я знала, що він ставиться до мене як до дитини... Я сама вирішила старатися. Що я роблю? Цього не мало статися...
   У тихому світлі місяця, що пробивав своє холодне сяйво крізь вікно, Джулієт взяла чорне перо на письмовому столі. Темне чорнило, м'яко вибігло на світлий папір її особистого щоденника, буду чи вірним свідком її внутрішніх турбот.
   Її пальці майстерно танцювали на папері, передавали турботу й бурхливі відчуття, які вона утримувала всередині. Кожен рух пера відображав її думки, що пливли й крутилися, неначе сніжинки в тумані. Літери створювали візерунки на сторінках, будуючи красиву симфонію надії, смутку та розчарування.
"Любий особистий щоденнику,
Сьогодні відбулася зустріч із королем Рафаелем та принцесою Валері. Батько, мабуть, був настільки переконливим, що Чарльз не втримався й прийняв рішення про одруження. Я не знаю, як можу допомогти йому в цій ситуації, але він дуже важливий для мене і я би хотіла, щоб він був щасливий...
Але це не всі мої турботи. На прикінці дня в мене вийшла дуже гостра сцена з Домініком. Я відчула, що він хвилювався за мене, але його слова глибоко образили мене. Погляд на його обурене обличчя залишив у мене неприємні відчуття. Надіюсь, що завтра ми помиримось. Я сподіваюся, що зможу передати йому свій подарунок та вибачитися за свої слова.
Цей день був досить непростим...                                                           Джулієт"
   Під світлом місяця та його таємничої сутіні, вона поглиблювалася в записи, залишаючи свої співчуття та біль у кожному рядку, а її слова перетворювалися на тихий звук її внутрішнього танцю з собою.
   Зимовий ранок. Юна принцеса спокійно спустилася на кухню. Стримана, але при цьому виразна, її присутність вже змінила атмосферу приміщення. Мелісса майстерно керувала кухонним приладдям, готуючи сніданок, у куточку за столом, в м'якому кріслі, вже сидів Домінік. Його вигляд, коли він підняв погляд на принцесу, вражав певним спокоєм, але в той же час, було помітно, як він миттєво став більш уважним, якщо можна сказати — відзеркалив у своїх очах щось непізнане, мабуть, чекавши чогось від цієї зустрічі.
— Доброго ранку, міледі. — першим промовив він.
— Доброго. — дівчина сіла за стіл. Мелісса поклала перед нею сніданок.
— Принцесо, скоро має прийти викладач з музики, ви ж не забули? — запитала покоївка.
— Не забула. — відповіла дівчина все ще не дивлячись на Домініка.
— (До неї приходять вчителі? Я цього не знав.) - хлопець робить ковток кави. — (Цікаво, хто ж це такий.)
   Вони снідають мовчки. Мелісса із смутком спостерігає за ними.
— Дякую за сніданок. — Джулієт підвелася з-за столу. — Я буду у своїй кімнаті.
— Гаразд. — відповів парубок.
— (Вибачень не було. Домінік поводився як завжди.) — вона зачинила за собою двері. — Потрібно буде вибачитися перед ним...

                            💎   💎   💎

   Хлопець стояв поруч із Меліссою, обережно протираючи тарілки та розмішуючи свої думки. Кухня була наповнена легким ароматом мильної піни, а їхні дії упорядковували кухонне приладдя. Він перебував у світі своїх міркувань, розглядаючи майбутні можливості та перспективи.
   Події останнього часу рушили його внутрішній світ, і він прагнув зрозуміти, яким чином відобразяться ці події на подальшому розвитку ситуації. Загадкова поведінка принцеси і його власні внутрішні турботи намагалися знайти відповідь на питання про те, як розвернеться подальша сюжетна лінія їхніх стосунків. І серед миттєвого заспокоєння кухонною рутиною він продовжував вагатися над цими питаннями, знаючи, що час дасть відповідь на багато з них.
— (Якщо принцеса Джулієт продовжить на мене ображатися, то я ніколи не зможу завершити мету своєї місії тут. І якщо це станеться, Покровитель почне діяти жорсткіше... Це вже не тільки мої переживання, це ризик для неї і для всіх, хто оточує її. Ніяк не можна дозволити, щоб все зірвалося... Важко уявити, що може трапитися, якщо я не зможу впоратися з цим завданням...)
   Він відступає від роботи на мить, його руки невпевнено спираються на стіл, а очі мовчазно свідчать про турботи, які тиснуть на його плечі.
— Домініку! — Мелісса штовхнула його у плече.
— А?! — він трохи здивувався поштовху від жінки та ледве не впустив тарілку. — Ох, що? Меліссо...
— Ти все думаєш про принцесу?
— Що?... А, так... (Якщо це можна так назвати.)
— Все добре? — схвильованою промовила вона.
— Так. — парубок намагався відповісти якомога впевненіше, але схоже, це не переконало її.
— Ти переживаєш за те, що сталося? — запитала Мелісса, обережно вдивляючись у вираз його обличчя.
   Домінік трохи притримав подих, намагаючись з'ясувати, як краще висловити свої думки. 
— (Вона думає, що я хвилююсь за вчорашню сварку з Джулієт? Тоді, треба підтвердити її підозри щодо цього...) — подумав він. — Міледі правильно відреагувала на свою помилку, але я все ж таки розлютився на неї... — відповів хлопець підбираючи правильні слова.
— То ти шокований тим, що тебе з ненавиділи?
— Було ухвалено рішення про спільне проживання, і дотримуючись інструкцій короля, я виконував свою роботу. Я думав, що міледі не треба турбуватися про мене. — впевнено промовив він, спробувавши пояснити свою позицію.
— Он воно що...
— І тому вважав, що вона мене зненавиділа... — юнак розгублено підкинув рушник, яким він протирав посуд.
— Ти... Чи це не означає, що ти до принцеси... Ти щось відчуваєш? — жінка подивилася на нього з цікавістю, сподіваючись на відверту відповідь.
— Що ви маєте на увазі?
— Вона тобі подобається?
— Що?! - від несподіваності цього питання, він все-таки впустив тарілку яку протирав, і вона розбилася на дрібні шматочки. — Вибачте... — він поспішив нахилився, щоб зібрати уламки посуду, втомлено змішуючи їх в руках.
— Я все розумію. — сказала вона, допомагаючи йому зібрати розсипані шматочки. — Не думав, що я запитаю таке в тебе?
— Не думав... — так насправді і було. Хоча, скоріше, він не думав про свої почуття.
   Домінік підвівся, утримуючи в руках крихітні шматочки тарілки, і сліди розбитих уламків випадково порізали його долоні. Перед його уявою розгорталася картинка, де чітко видно, як він уникав думати про Джулієт. Її образ, вродливий та надзвичайно привабливий, неодмінно проникали у його мислення з приводу бажань, хотів він того чи ні. Проте він ніколи не дозволяв собі відчувати більше, ніж було дозволено йому, і ще велику роль зіграв вік принцеси, все-таки їй лише шістнадцять років, але головне, це те, що він її обманює.
— Я скажу одне. — голос Мелісси повернув його у реальність.
— Що саме?
— Якщо візьмеш на себе відповідальність, то все гаразд, можеш продовжити.
— Про що ви говорите?
— Ти зрозумієш. — вона таємниче усміхнулася і продовжувала прибирати на кухні, поки парубок стояв нерухомо. — Якщо тобі немає чим зайнятися, можеш піти до Вівьєна та допомогти йому в теплиці.
— А якщо міледі знадобиться моя допомога?
— Не хвилюйся, я їй скажу де ти. І сьогодні вона не збирається залишати особняк, та і я тут.
— Тоді добре... Але я спершу хочу познайомитися з вчителем принцеси з музики.
— До речі, він вже скоро має прибути. — вона закінчила із прибиранням та пішла у вітальню, Домінік пішов за нею.
   На фоні зимового сонця, що лагідно проникало крізь вікна, Джулієт затрималася у своїх просторих покоях, вона стежила за краплями роси, що виступали на склі. Вниз не спускалася. Дівчина вагалася, чи усамітненість — це відступ від непорозуміння, чи вона просто тут, щоб дати час власним роздумам. Вона відчувала, як ці незручні емоції невпевненості давались їй все важче, висмоктуючи з неї всю енергію.
   У цей час Домінік залишався у вітальні, утримуючи в собі хвилювання й недооцінення власних сил. Він почувався, ніби чекав на щось — чекав на вирішальний момент, щоб знову перейти в баланс з принцесою. Він також не прагнув вчиняти поспішні кроки. Юнак стояв у своїх думках, які відрізнялися від думок принцеси.
   У той же момент віддалений шорсткий стук перервав важку атмосферу. Мелісса впустила викладача з музики, чоловіка вишуканої зовнішності, який увійшов у просторий особняк. 
— Вітаю вас, я — Домінік Делгліш, новий особистий дворецький принцеси Джулієт. — він стояв прямо, уважно слухаючи кожне слово вчителя.
— Я чув про тебе. — посміхнувся чоловік. — Ти врятував королівську родину, короля Рафаеля та його дочку. Чесно, я під враженням...
— Так... (Про це що, вже кожна собака знає?) Я нічого такого не зробив...
— Я теж так думаю. — перервав його чоловік. — Так би зробив кожен, хто мав би стільки сміливості як ти.
— Я такої ж думки... Ха-ха-ха... — він видавив із себе посмішку.
— Так ось, я — Бернард Ніколлс, викладач з музики, приходжу раз на тиждень до принцеси Джулієт, навчаю її гри на арфі.
   Бернард був виразний своєю зовнішністю, виглядав надзвичайно вишукано. Високий та стрункий, тримав у руці портфель. Він неначе спокійно розгорнувся у величі, несучи в собі елегантність і впевненість. Його перлинові очі, приховані під строгими окулярами з витонченими підвісками, дарували йому деяку загадковість.
    Вишуканий фрак у кольорах глибин моря з білими полосами, ідеально підкреслював його досконалу поставу. Його темно-синє волосся було зібране у строгий пучок ззаду, нагадуючи про його організований та дисциплінований характер. Його бліда шкіра прозоро відбивала жилки на руках, створюючи враження дбайливої доглянутості.
— Пане Бернарде. — промовила Мелісса. — Принцеса Джулієт чекає вас у своїй кімнаті.
— Тоді, я не буду змушувати її чекати ще... — він обійшов Домініка дивлячись на нього з високо піднятою головою.
— (Цей старий!... Я йому явно не сподобався!) — парубок лише посміхнувся у відповідь коли чоловік вже піднімався сходами нагору.
— А тепер ти, Домініку. — жінка подивилася на нього.
— Що таке? 
— Давай, збирайся, і я тобі поясню як добратися до теплиць Вівьєна.
— Точно... (Я навіть встигнув забути про це.)
   Мелісса витягла карту із шухляди тумбочки, яка стояла в просторій вітальні, і передала її Домініку. Карта, на перший погляд, містила план особняку, включала в себе схему оранжереї та інструкції, як дістатися до теплиць. Чіткі стрілки наводили на правильний маршрут, обумовлений внутрішніми доріжками і переходами між павільйонами.
   Хлопець тепло вбрався у зимовий плащ із вовни, під який одягнув ще один светр, готуючись до виходу на морозне повітря. Плащ, доповнений вовняним шаром, надавав йому додаткового комфорту і захисту від холоду. Загорнувшись, він вийшов із особняку та попрямував до воріт.