5. Джулієт Флор-Лейбніц

Сніг ніжно покривав вікна палацу своєю білосніжною завісою, створюючи незабутню атмосферу загадковості та віддаленості від зовнішнього світу. Всі гості з нетерпінням слухали оголошення про одруження принца Чарльза із принцесою Валері, і ця новина стала несподіваним сюрпризом для багатьох.
   Серед цієї радості, принцеса Джулієт поклала свою руку на плече брата, намагаючись підтримати його, сподіваючись зняти його гнів та роздратування. Але коли він не відреагував на її дотик, її серце забилось від тривоги. В його очах спалахнув вогонь розчарування.
— Чарльз, тобі треба підійти до батька. Давай, підемо разом... — тихо промовила дівчина.
— Вибач мені Джулієт, але я не можу тут залишатися ні хвилини. — впевнено відповів він.
— Я прошу тебе залишитися заради мене. — вона благально глянула на нього. — Що подумають інші, якщо ти ось так підеш?
— Вони можуть думати про все, що захочуть. Я хочу робити те, що робить мене щасливим, а не те, що хочуть інші.
   Величний зал відчув звучання важких королівських кроків, коли принц Чарльз рішуче підвівся зі свого місця й, не обертаючись, вирушив у напрямку виходу. Принцеса Джулієт не роздумуючи побігла за ним. 
   Усі присутні залишилися з відкритими ротами, шоковані таким несподіваним поворотом подій. Свято відірвалося від свого очікуваного завершення, а король, відчуваючи напругу, виступив перед гостями.
— Мої діти потребують кільках хвилин для розмови. — сказав Вільгельм, звертаючись до гостей з королівського тронну. — Не хвилюйтеся, можете продовжити святкування заручин!
   Коли двері зачинилися за принцем й принцесою, король звернувся до великої аудиторії та спробував відновити атмосферу свята. Але на його обличчі було помітно смуток й невпевненість.
   Джулієт знайшла свого брата в його покоях. Він стояв на балконі, спираючись на перила руками та важко зітхаючи. Вона підійшла до нього і стала поруч.
   Місячне світло облило цей момент ніжним, надприродним сяйвом, кидаючи довгі тіні по кімнаті. Балкон виходив на палацовий сад, де цвіли фіолетові квіти, їх пелюстки блищали як перли в нічному світлі. Легкий шум снігу створював приємний фон для їх розмови.
   Чарльз, вдягнутий у свою візитку фіолетового кольору, виглядав блискуче, але в нього було важке серце. Його вираз обличчя відзеркалював суміш почуттів — гнів, розчарування та глибокий сумнів. Джулієт, у вишуканій королівській сукні, сяяла грацією і елегантністю, яка гостро контрастувала з бурею почуттів її брата.
   Ніч була тихою, окрім рідких звуків сови чи віддалених нот балади, що грав щойно випадковий музикант. Їхні силуети на тлі місячного неба, здається, увібрали в собі вагу їхніх обов'язків, таємниць і невизначеності майбутнього.
   Принцеса витягла руку та поклала її на плече принца, як жест підтримки. Вони стояли поруч у мовчанні, їх серця важкі від невиражених слів, що линули у повітрі.
— Чарльзе, все буде гаразд. — промовила дівчина, намагаючись підбадьорити брата. —  Дай собі шанс ухвалити рішення батька.
   Чоловік зітхнув тяжко, його погляд був наповнений сумом і не рішучістю.
— Я не можу повірити, що це відбувається насправді. Батько одружує мене без мого відома за ту, яку я не кохаю. 
   Принцеса Джулієт приголомшена відчуттями свого брата поглянула на нього з турботою.
— Братику, невже хтось уже заполонив твоє серце?
   Чарльз важко кивнув, його очі були вкриті туманом невизначеності.
— Думаю я знаю, хто є гідним моєї любові. — він вимовив ці слова, здаючись вперше в житті таким вразливим перед сестрою.
   Після цих слів принца Джулієт замислилася і схилила голову.
— Я не знала, що у королівстві є такі кандидатки.
— Так, є...
   Чарльз підійшов до принцеси і ніжно обійняв за плечі. За всім, що відбувалося на балконі, сховавшись у тіні, спостерігав Густав. Його серце було наповнене змішаними почуттями. Слова принца долали відстань між ними, і це боліло. Невже серце Чарльза було вже зайняте? Це було запитання, на яке важко було відповісти.
   Густав був лицарем, який завжди показував свою силу та відвагу, але в цей момент він був наскрізь збентежений. Він не міг повірити в те, що принц може відчувати щось до когось іншого. Його надія на те, що Чарльз може кохати його у відповідь, була майже невідчутною ниткою в його серці. Він почав сумніватися, чи є у нього взагалі шанси, враховуючи свій стан і соціальне походження.
   Для нього це було смішно — думати про те, що принц може віддати перевагу простому лицарю, коли йому доступні всі переваги і вибір у вищому суспільстві. Але, незважаючи на всі ці сумніви, Густав не міг відмовити своєму серцю в надії, що одного дня Чарльз може побачити його так, як він бачить його.
   Вийшовши з братових покоїв, Джулієт ще раз витерла сльози. Скільки б вона не поспішала, їй здавалося, що коридорам немає кінця. А потім побачила добре знайоме обличчя, освітлене усмішкою.
— Батьку! — принцеса підійшла до Вільгельма з тривожним виразом на обличчі. 
   Король, у відповідь, виглядав справжньою постаттю влади та гідності. Він спокійно дивився на свою доньку, але його очі віддавали легкою тривогою. Це був батьківський характер, який завжди турбується про благополуччя своєї дитини.
— Доню моя! — він відповів з ніжністю в голосі, обіймаючи її плечі. — А я йшов відвідати Чарльза.
— Не думаю, що він захоче тебе зараз бачити.
— Добре, скоро все стане на свої місця.
— Нічого вже не буде тим самим, як ти цього не розумієш?
— Я все розумію Джулієт і мені цілком зрозуміло невдоволення твого брата. — чоловік намагався виражати спокій та розсудливість.
— Батьку, я турбуюся про нього.
   Король погладив її по плечу і усміхнувся, намагаючись розвіяти її занепокоєння.
— Тобі не варто переживати.
— Коли ми зможемо познайомитись із принцесою Валері? Я нічого не знаю про неї... — дівчина знову виражала своє занепокоєння.
— Добре, що ти згадала про це, я мало не забув... Король і його дочка вже в дорозі і я з нетерпінням чекаю їхнього приїзду.
— Батьку! Ти маєш забезпечити їм охорону. Ситуація може вийти з-під контролю. — схвильовано промовила вона.
— Доню, не треба мене вчити і давати поради. — він відповів їй з піднятою бровою та вираженням суворості на обличчі. — Ти не повинна думати про це, це турбота Густава. Він супроводжуватиме короля.
— Звичайно, батько... — відповіла дівчина з поневоленим виразом, відступаючи перед авторитетом батька.
— Ти ще надто молода, щоб розуміти деякі речі. Сподіваюся ти розумієш, що цим одруженням я покладу край усім розбіжностям і забезпечу мир у всьому королівстві на довгий час.
   Джулієт може і була молода, але вміла читати між рядками. Король Вільгельм бажав більшого авторитету ніж він має зараз.
— Пробач мені, Джулієт, але мені треба йти. Я мушу повернутися до своїх обов'язків.
— Я розумію, батьку...
   Принцеса попрощалася з батьком і продовжила безглуздо бродити коридором. Вона ходила безцільно, повністю розчинившись у своїх думках і навіть не помітила, як прийшла до дверей, що ведуть до її покоїв. Вона відчинила двері та увійшла всередину.
— Міледі? — Домінік сидів біля вікна та читав книгу, коли він побачив принцесу то одразу підвівся. - Ви виглядаєте дуже сумною...
— Ох, Домініку я не знаю, що мені робити! - вигукнула вона. — Завтра вже потрібно повертатися назад до особняку, а я не можу залишити Чарльза...
— Думаю, що лицар Густав зможе подбати про принца. — запевнив він.
— Ти маєш рацію... — дівчина сонно потягнулась. — А зараз вже пора спати.
   Поки принцеса Джулієт приймала ванну, Домінік ретельно приготував своє спальне місце. Він покрив диван м'яким простирадлом, взяв запасну подушку та пухнасту ковдру, щоб створити комфортну атмосферу. 
   Коли дівчина вже вийшла з ванної кімнати, парубок знаходився на своєму місці, готовий провести тут ніч. Вона швидко лягла на своє ліжко, відчувши тепло ковдри, загорнулася в неї. Зимова ніч була на диво спокійною, і тільки віддалені звуки кроків слуг проникали в кімнату, створюючи атмосферу таємничості на королівському дворі.
   Домінік не міг довго заснути. Він все думав про те, що події розвиваються занадто швидко, і оком не моргнеш як король також видасть принцесу Джулієт заміж. Тому, йому потрібно швидко придумати новий план.
   Що робити, щоб отримати довіру принцеси Джулієт? Як переконати її у своїй відданості та здібностях? Чи зможе він знайти шлях до її серця і витягнути від неї цінну інформацію? Ці питання кружляли в його голові, і він розумів, що залишилося ще декілька днів, але він мусить знайти відповіді.
  Але він придумав, що міг би зробити саме зараз...
— Міледі, ви заснули? — тихо промовив парубок, намагаючись відчути пульс ситуації і визначити, чи дійсно принцеса спить.
— (Прикинуся сплячою... ) — Джулієт намагалася зберегти свою справжню реакцію в таємниці, ледь-ледь тримаючи сміх під контролем. Вона слухала уважно, що далі скаже Домінік.
— Вчора, коли я вперше сказав, що ви мила, це була правда. Вас так розсмішила історія з мого минулого... — юнак зітхнув, спробувавши поділитися своїми почуттями. Він відчував, як страх та напруга відступають, і це дозволило йому бути більш відвертим перед принцесою. — Хоча мені так важко було розповісти про нього. Ваше усміхнене обличчя було милим... — продовжував він, згадуючи момент, коли вона сміялася. Його серце билося швидше, але він намагався залишити це якомога природнішим. — Яке полегшення... Я такий жалюгідний, правда? — парубок намагався пожартувати про себе, але в його голосі прозвучала певна доля смутку та невизначеності.
— Хі-хі... — дівчина не могла стримати сміху перед цією ситуацією, і вона ледь не прокинулася від жарту, але намагалася залишити відображення своїх почуттів у її голосі.
— А, як я й думав, ви не заснули!
— Я сплю!
— Не спите!
   Принцеса не могла утриматися і ще гучніше засміялася. Її сміх наповнив кімнату неймовірною легкістю, і Домінік відчув, як від цього звуку зникли всі його думки та переживання. Він теж голосно засміявся, приєднуючись до цього безтурботного моменту. Хоча день був не дуже легким, для принцеси він завершився з чудовим настроєм, завдяки її щасливому сміху.
— (Як я чудово граю свою роль.)