4. Напарники

  Джулієт та Чарльз вийшли з тронної зали й одразу зустріли Густава та Домініка. Напруга в повітрі була відчутною, але вони вірили у свою спроможність подолати будь-які труднощі разом.
— Що хотів король Вільгельм, міледі? — занепокоєно запитав дворецький.
— Сьогодні ввечері буде прийом, батько хоче повідомити про щось важливе. — відповіла принцеса.
— Цікаво... — сказав лицар. — Маєте якісь думки, щодо цього, принце?
— Хм... — принц замислився, його вираз обличчя раптом змінився й став серйозним. — У мене є один варіант, але я надіюсь на те, що він не справдиться...
— Чарльзе... — дівчина доторкнулася до його плеча. — Невже ти маєш на увазі, твоє... Одруження?
— Одруження?! — здивовано вигукнув Густав, всі інші обернулись до нього. — Кхм... — він зібрав свої почуття в кулак та заспокоївся. — Чому ви так думаєте?
— Тому що, тільки так я отримаю змогу стати претендентом на трон, тільки якщо одружусь.
— Ні... — Джулієт міцно обійняла брата. — Я не хочу, щоб ти був нещасливий... Буду надіятись на те, що батько не це має на увазі!
— Ох, моя коштовність... — він ніжно погладив своєю долонею по її голові. — Така моя доля... Ходімо Густаве, у нас справи.
— Так, принце... — ледве вимовив ці слова лицар.
   Принц Чарльз попрощався з принцесою Джулієт, міцно обійнявши її. Потім разом із лицарем Густавом вони залишили її разом із Домініком стояти в пустому коридорі. За вікном падав сніг, а сумна принцеса крокувала коридором до своїх покоїв у палаці. Домінік мовчки йшов за нею, пильно спостерігаючи за її рухами та створюючи у своїй голові план, як правильно заспокоїти її.
— Міледі... Ви засмучені вечірнім прийомом?
— Так, Домініку... Не знаю вже про що думати!
— Я знаю як підняти вам настрій! — парубок схопив її за руку та повернув до себе.
— Що? — юна принцеса здивувалася таким різким рухам.
— Закрийте очі, — наказав юнак, принцеса зацікавилася й зробила так як він сказав.
   Джулієт стояла з закритими очима, й Домінік вийняв з внутрішньої кишені маленьку коробочку. Відкривши її, він взяв намисто та застібнув його на її шиї. Після того, відійшовши на кроки два назад, він зачекав, коли вона відкриє очі. Намисто ідеально пасувало до її фіолетового волосся та підкреслювало її природну вроду.
— Можете відкривати!
   Дівчина повільно розплющила очі, вона не розуміла, що сталося. Дворецький показав їй дорогу до великого дзеркала яке знаходилося в кінці коридору. Вони стояли разом та дивилися на своє віддзеркалення.
— Це ж!... — принцеса торкнулася намиста та подивилася на хлопця. — Коли ти встиг його купити?! — вона радісно усміхалася.
— Вчора, коли ми прогулювались по магазинам. — відповів він. — Я бачив, що вам воно сподобалось, міледі, тому і вирішив купити його для вас!
— Боже мій, Домініку! — вона притулилася до нього. — Дуже дякую тобі! Я одягну його сьогодні ввечері! 
— Ви знову усміхаєтесь, міледі... — хлопець ніби ненароком торкнувся до її щоки, від чого принцеса миттєво почервоніла.
— Мені не подобається бути єдиною, хто все одержує... — промовила Джулієт. — Я маю тобі якось віддячити за подарунок!
— Міледі... — юнак взяв її за руку та поцілував пальці. — Бачити вашу усмішку та розуміти, що я їй причина, це для мене саме важливе...
— Ти мене вже не переконаєш! — принцеса була збуджена своєю ідеєю. — Мене завтра запрошувала графиня Ебігейл на прогулянку, тому чекай на подарунок!
— Як скажете, міледі. — Домінік чемно вклонився, він побачив, що до них підходить якийсь чоловік.
   Невідомий повільно наближався до них, й відразу ж було помітно, що він цілком відповідає статусу цього місця. Його коротке золоте волосся сяяло в зимовий день, привертаючи увагу своєю природною яскравістю. Його турмалінові очі були глибокими, наче небо без хмар. Зморшки на його обличчі свідчили про багатий досвід та вік, але нічого не відібрали від його чарівного вигляду. Вбрання було дбайливо підібране до атмосфери цього місця — білий фрак з фіолетовими ґудзиками, що створював враження гідності та вишуканості.
   У його руках були папери, можливо, важливі документи або повідомлення, які принесли його сюди. Чоловік зупинився біля них, та низько вклонився принцесі.
— Ваша Королівська Величносте, принцесо Джулієт, радий бачити вас.
— Я теж рада бачити вас, Антуане. — відгукнулася на його привітання дівчина. — Прошу вас познайомитись із моїм новим особистим дворецьким, Домініком.
— Вітаю. — сказав Антуан та крадькома глянув на юнака, той у відповідь лише кивнув головою. — Принцесо, вам вже повідомили про прийом?
— Так, батько вже все розповів. — її погляд спохмурнів. — Ви не знаєте, про що він хоче заявити?
— Ні. Я якраз зараз прямую до короля, щоб дещо затвердити, можливо дізнаюсь про щось більше.
— Тоді, не буду вас затримувати. — промовила принцеса.
— До зустрічі, принцесо Джулієт. — Антуан зайшов до тронного залу.
— Хто це був, міледі? — поцікавився Домінік, коли вони вже прямували до покоїв дівчини.
— Це був Антуан Ріхард — права рука короля. — пояснила вона.
— Хм... — парубок замислився, голос цього чоловіка здавався йому якимсь знайомим, але він не міг зрозуміти чому.
   Двері відчинилися, Джулієт з Домініком ступили у середину її покоїв. Перший вражаючий момент був, коли їхні очі опинилися перед величезною, але дуже затишною кімнатою. Завіси фіолетового відтінку м'яко лягли на білі штори, фіолетові квіти прикрашали кожен стіл.
   Великі вікна, від яких світло залізло у кімнату, виходили на балкон із видом на палацовий сад та королівський ставок.
   В центрі кімнати знаходилося велике королівське ліжко з ніжною фіолетовою білизною та великими подушками. Поруч з ліжком стояв великий диван, де можна було відпочити або сидіти вдвох.
— Домініку, ти не проти спати разом? — неочікуване питання від принцеси змусило юнака в страху зупинитись.
— Щ-що?... — він такого точно не очікував, і це точно не входило в його плани. — Міледі... Я не можу... — як би сильно він не хотів добитися її чистої вірності, але це вже було за межею його можливостей.
— Чому не можеш? — вона здивувалась. — Тут є диван, дуже комфортний! Я впевнена, що ти зможеш спокійно заснути!
— Диван?... — розуміння почало з'являтися в його голові. — То, ви маєте на увазі, разом у кімнаті, а не на... — юнак зупинився на половині слова.
— Так! — вигукнула дівчина. — А ти про що подумав?
— Ні про що! — тепер була його черга червоніти. — (Як я тільки міг про таке подумати! Їй лише шістнадцять років, а мені на хвилиночку вже двадцять! І те, що я буду спати в одній кімнаті із нею, вже тягне на заяву до суду!) — дворецький відкашлився та повернув назад своє маскування.
— О, Домініку! Це ж така гарна можливість! — вона почала по-дитячому розмахувати своїми тонкими руками.
— Яка можливість? — перепитав він.
— Ти можеш мене познайомити із своєю сестрою! 
— Сестрою?... — на секунду він подумав, про яку це сестру вона говорить, а потім згадав, що вона має на увазі Габріеллу, якій він надіслав листа. — А, сестрою!
— Так! Вона якраз зараз має бути у палаці! Хіба це не чудово?! — принцеса виглядала дуже радісною та схвильованою від майбутньої зустрічі.
— Так, міледі... — але Домінік не розділяв її радості. — Це просто фантастично...