1. Джулієт Флор-Лейбніц

   Під золотим відлунням ранкового сонця зимового дня, величавий палац відкривав свої двері, відкриваючи дорогу до приголомшливої залі. Там, на барвистій килимовій підлозі, п'ятеро обраних змагалися за погляд короля Вільгельма Флор-Лейбніца, який зайняв своє вишукане місце на високому троні.
   Зібравши в собі всю розкіш та велич цього світла, зал кришталевого палацу виблискував неймовірною аурою. Великі вікна, прикрашені витонченими візерунками, пускали в середину кімнати розсіяне сонячне світло, яке грало на стінах, створюючи візерунки й образи ще більш захопливими.
   Усередині цього сяйного світу перебували найкращі парубки королівства, вбрані у витончені костюми, що відображали їхню честь та силу. Вони стояли у великому загальному колі, виявляючи гідність та відвагу перед обличчям влади, чекаючи коли до них прибуде принцеса Джулієт Флор-Лейбніц.
— (Скільки ще нам доведеться чекати на цю принцеску?) — подумав про себе хлопець оглядаючись навколо. 
   Домінік Делгліш, спокусливий та загадковий, відзначався у ряду претендентів, що очікували своєї долі у притаманному гідному вигляді. Його вишуканий силует виділявся, неначе він був створений для цього моменту – моменту, коли герой сходив зі сторінок романів.
   Ростом вищий за більшість із зібраних, Домінік відзначався міцною статурою, що обіцяла непохитність у будь-якій обставині. Його виразне обличчя було відточене часом та природою, залишивши тут то там легкі зморшки, які виражали його досвід та витримку.
   Шоколадне волосся, яке майстерно вкладалося, неначе скульптор працював над кожним пасмом, обрамляло його обличчя, створюючи ідеальну гармонію та приховану чуттєвість. А смарагдові очі, схожі на лісові гаї, здавалося, бачили кожен нюанс та таємницю цього світу.
   Літаючи у своїх думках, юнак не помітив, як величні двері непомітно відчинилися. І тут, як  весняний подих вривається у зимовий день, до зали увійшла дівчина. Її кроки були ніжними, наче пахощі квітів у саду, які плідно прокидаються від зимового сну. Обличчя витонченої грації було освітлене посмішкою, ніби промінь сонця, який розтоплював сніговий покрив та робив його прозорим.
— Джулієт! — король радісно підвівся з трону та підійшов до юної дівчини. 
— Надіюсь, я не змусила вас довго чекати не мене? — вона обійняла батька.
— (Ще й як змусила.) — роздратовано подумав Домінік дивлячись на неї. 
— Не хвилюйся моя коштовність. — відповів Вільгельм. — Дозвольте вас познайомити із принцесою Джулієт. — звернувся він до парубків. 
— Вітаємо вас, Ваша Королівська Величність! — усі п'ятеро вигукнули хором.
— Я теж рада вітати вас! — промовила принцеса та радісно хлопнула долонями.
— (Скільки світла у її очах...) — юнак уважно дивився на неї, все ще не вірячи, що саме вона стоїть перед ним.
   Фіолетові локони дівчини пливли нижче її стегон, створюючи ефірний відблиск величності, що вирував у променях світла. Вони дихали життям й казкою, які малювали обрамлене візерунками та перламутровим відтінком обличчя, наче шедевр митця, створений натхненним мазком.
   Тіло дівчини, як перлина обвита розкішним віночком, було тендітним та вразливим, наче весняне цвітіння на ніжних гілках. Тоненькі руки, спокійно лежали на пишній сукні фіолетового кольору, яка створювала враження, ніби ця володарка входила у злагоджений танець з магічними відтінками неба.
   А її очі – ніби самі дорогоцінні аметисти, сяяли радісним світлом, розкриваючи палітру почуттів, що пробивалися з найглибших куточків її душі. Світло, яке ніби вдихало життя у ці очі, створювало враження, що кожен погляд дівчини відбивав різнобарвні образи, які пробивались через завіси її внутрішнього світу. 
— (Дійсно, вона як коштовність...) — Домінік швидко похитав головою проганяючи ці думки, раптово він зустрівся із поглядом принцеси, вона тихо засміялась. — (Це вона з мене?!...) —хлопець легенько почервонів.
— Я зібрав найкращих з найкращих... — почав король, вмить всі подивилися на нього. — Щоб принцеса обрала собі одного, який підходить на роль її особистого дворецького. Чи всі готові?
— Так! — вигукнули кандидати.
   П'ятеро кандидатів встали у шеренгу, готові до вирішального моменту. Відповідно до звичаю, принцеса Джулієт, яка вражала своєю красою та величністю, підійшла до них, звук її туфель дзвінко розносився по великій залі.
   Кожен серцевий удар кандидатів вражав пульсацією їхнього збудженого та сконцентрованого стану. Вона, здавалося, вловлювала їхні найглибші думки, роздивляючись уважно, наче картину митця, кожного з них. Тільки вони знали, як важливий цей момент, й піт майже відразу ж відступив у кожного з претендентів, реагуючи на невидимий натиск нервів та збудження.
   Коли ж обличчя Джулієт піднялося, її погляд зупинився на Домініку. Його серце наближалося до вибуху, мов метеор, який рушив на зустріч великому призову. Уважний погляд принцеси увірвався в його душу, розкриваючи таємниці, які він досі відчував лише на власній шкірі. Та посмішка, що вигойдувалася на її губах, була як промінь світла, що перетворював його тривожні сподівання на щось більше...
— Як вас звати? — запитала дівчина.
— Я Домінік Делгліш, Ваша Королівська Величність... — він чемно вклонився їй. — (Вибери мене, вибери мене, вибери мене!) — він підняв свої голову так, щоб їхні очі зустрілися.
— І який твій вибір, Джулієт? — звернувся до неї король Вільгельм.
— Це буде Домінік. — відповіла вона, всі інші із сумом зітхнули. 
— Я буду служити вам зі всією відданістю! Я вас не підведу! — промовив він та поклав праву долоню на серце.
— Ну, раз усе вирішено, прошу вас пройти за мною. — сказав король виходячи із зали.
   Четверо інших кандидатів, зігнули голови, коли їх провели до виходу з палацу. Шум зали згасав з кожним кроком, доки вони не зникли за дверима, зачинивши їх за собою. Тим часом, принцеса Джулієт та  її новий особистий дворецький Домінік, подолали королівський зал разом із королем Вільгельмом.
   Вони вийшли з палацу на королівський двір та підійшли до воріт, де на них чекала біла карета.
— Як я буду сумувати за тобою, моя люба донечка... — з очей чоловіка потекли сльози.
— Не потрібно, батьку, ви ж знаєте, що я завжди можу приїхати. 
— Ех... — король обійняв принцесу, поки хлопець незрозуміло дивився на них.
— (Що відбувається? Куди ми їдемо? Хіба принцеса не проживає у палаці разом із королівською родиною?) — роздумував він, доки ті прощалися.
   Нарешті Вільгельм відпустив Джулієт й вона  сіла у карету.
— Я покладаюсь на тебе, Домініку. Ти повинен зберегти її. — грізно промовив король до нього.
— Звісно, мій королю. — юнак заліз у карету.
   Добре вмістившись, принцеса дала знак кучеру, й карета рушила з місця. Вони виїхали з палацового двору та за ними закрили ворота.