Розділ 1.2. Базарні чутки

До одного з таких я мала зайти якраз перед виходом. Булочки закінчились, прянощі закінчились… Перечитуючи список, який дала мені Марта, дійшла до конюшень. Зсередини, як завжди, виривалося гаряче дихання і погрозливе фиркання. Здається, якийсь «непосвячений» знову додумався наблизитись до мого Опала.

– Шановний пан не читав попередження? – якомога ввічливіше поцікавилась я, залітаючи всередину.

Новий конюх з нажаханим виразом лежав на долівці й активно пересувався заднім ходом. А з протилежного боку долинало дике іржання та тріск – кінь майже вивалив перегородку.

– Ну, я для кого власними руками до дверей прибила? – вигукнула докірливо й кинулась до жеребця. – Опале, не бушуй! Бо не отримаєш ласощів! Ласощів, чуєш?

– Це демон, а не кінь! – видихнув парубок.

– Не зрозуміла пана, – обурилась я. – Він хоче, щоб я випустила коня, і він на власному досвіді переконався в його матеріальності???

Опал підбадьорливо заіржав. З переляканим криком уже-не-конюх вилетів зі стайні. Ех, ще один звільнився… А до Опала підходити можу тільки я. Всі коні, як коні – стоять он сумирно й заворожено дивляться… А мій Опал – особливий!

– Правда ж, милий? – погладила жеребця. Ще трохи – і замуркає, як котик! Хто б повірив, що це миле створіння ледь не розтрощило всю конюшню?.. – Ну, нащо ти так, Опале? Хіба так можна? Треба ж було дати йому хоч найменший шанс!

А «миле створіння» тільки гордо стріпнуло гривою та обурено фиркнуло. Це був дужий жеребець чорної масті й несказанної краси. Таких, як він, в народі називали «буцефалами». Кличка пішла від коня давнього легендарного героя: жеребець був настільки лютим та неприборканим, що впокорити його ставало справжнім подвигом – і здатним на нього був один лише власник.

Словом, Опал справді був страшним конем… Та не для мене. Щоразу він дивився на мене таким турботливим, самовідданим поглядом, що здавалось, готовий за мене віддати життя!

Що ж до решти, то я ще не бачила коня, який би зрівнявся із ним у швидкості чи витривалості. А ще у кмітливості. Інколи він ставав схожим на цуцика: розумів команди «сядь», «ляж», «встань»… і навіть «фас» чи «принеси»! Я нарекла його Опалом, та для мене він був куди дорожчим, ніж це каміння. Він був моїм другом, товаришем, захисником. А в сідлі я трималась так же майстерно, як Елеонора грала за фортепіано.

– Але ти сьогодні провинився, тому гуляти з тобою не піду, – суворо зиркнула на жеребця і вийшла зі стайні.

Ще здалеку виблискував королівський мармуровий палац. Але до всіляких палаців я діла не мала, тож я стріпнула захмарними мріями та швидко перетнула міст. Якийсь камінчик відскочив від моєї ноги й гупнувся в рів. Прозора вода пішла брижами.

 Спокій із тишею розвіялися різко – я опинилася посеред різношерстого людського натовпу.  Порахувати кількість прилавків було неможливо, та ніхто й не ставив собі цієї безглуздої задачі. Мені здавалось, що тут можна було придбати все: від кількаграмової шпильки до п’ятитонного слона! Але слона мені не потрібно було, я прийшла сюди з кошиком по продукти. Першим мою увагу привернув аромат хліба. Такого хліба, як у нашому Кета́лі, ніде більше не пекли! Чим-чим, а ним наше королівство й справді мало право гордитись.

Продавчинею цього дива з див була жіночка із відкритим лицем та характерною пишністю форм. Вона весь час гомоніла із сусідкою по прилавках, що займалася ласощами. Та крім офіційного звання, у панянок було ще й інше – «народний рупор найнадійніших чуток і переказів!»

І рупор цей – ніколи не змовкав.

– … ага, всі так метушаться – одразу видно, що щось буде! – втовкмачувала продавчиня. – У мене ж нюх на такі справи! Нюх, кажу тобі! Зуб даю!

– Так-так, – кивала співрозмовниця. – Якщо він прибуде, то свято обіцяється! Королівський бал, марші-паради по всіх вулицях…

– І купа-купа нових покупців!

– О, що так, то так! Мені так імпонує правління нашого славного короля! Раніше що не день – то походи якісь трублять, міжусобиці всякі… А як Конрад ІІІ до правління прийшов – одразу мир і злагоду встановив!

– Ой, не скажи, – похитала головою інша. – Останнім часом так розбійники розперезалися, страх просто! То там грабунок, то там якийсь напад… Уже й на вулицю вийти страшно! Чесне слово, хай йому грець!

– О, а ти чула, як ватага Піта Аллена пограбувала королівську карету під самим замком?

Я нашорошила вуха: згадана особа ставала все відомішою з кожним днем.

– Чула, чула! Звісно чула! – із запалом вигукнула продавчиня. – Та це таке нахабство, що слів не вистачає! Мені здається, що той головоріз не побоїться короля в його спальні пограбувати! Зуб даю, от що!

– І то правда, матері їй ковінька. Навіжений він чи що?

– Еге, такому тільки на шибеницю й дорога!

– А уявляєш, ходить поголос, що він сам колись дворянином був!

– Та ну, – не повірила продавчиня. – І чого ж він тоді до розбійників затесався?

В уяві виникла картинка: огрядний бородатий здоровань із закривавленим ножакою на поясі. Ні, з дворянським фраком не в’яжеться!

– Не знаю, не знаю, – стенула плечима співрозмовниця. – Але зараз в ньому нічого людського не лишилось! Зуб твій даю, як на те пішло! Та він своїми злочинами наводить страх на весь Кеталь! Весь-весь, трясця б йому! Люди кажуть, що минулого тижня його ватага перерізала загін солдатів, які намагались захистити від нього невинних жертв!