Розділ 32. Розбійники планують тихо

Але наступний день був складним лише для хлопців: вони знову нишпорили по всіх закутках Андерталю, збираючи інформацію. А ми з Беатріче займалися тим же, що й минулого разу: вищезгаданий стан не проходив, тож я гідно зносила кільканадцяту лекцію з малювання патичками… У голові все відлунювали Пітові слова. Так, на такий біль і справді треба такі очі.

Я дивувалась, як у нього виходить ховати все в собі, щоб ніхто нічого не підозрював… І так швидко перемінюватись. Виглядати так, наче нічого не було. Бо вже зранку він виглядав, як завжди, а під вечір діловито й серйозно проводив зібрання.

Вислуховували здобуту інформацію.

– Одним словом, – вів Піт, – охорона королівська якою була тупоголовою, такою й залишилась… Боятися треба тільки принца і його наближених, які повернулися з ним з-за кордону (він їх і поставив наших стерегти). Після того, як ми його обскакали, ми вирішили, що все, що про нього розказувати — пусті вигадки. І… так! Розповіді про нього не відповідають дійсності – бо на ділі він ще вправніший та небезпечніший, ніж говорили!

– Я випитував, – кинув Щогла, – то кажуть, що фехтує він, ще краще, ніж Піт (але не будемо вірити цим брехунам, мати їх каракатиця!), а в бою може вистояти і проти кількох десятків нападників.

– Ти випитував, – вставив Гастон, – а я бачив. Дивився здалеку, як він фехтує… І це просто щось. Це страшно, хай йому грець. Він так фехтує, що до нього підійти неможливо!

– А ми натрапила на кілька чжанжітхів, – під’єднались джарайці. – То вони казали, що принц так фліртує…

– Фехтує, – виправив Пірс.

– Так, фехтує, фехтує, – закивав Нілс. – Так фехтує, що на нього і сто джарайців буде замало!

– А чжанжітхи знають, як б’ються джарайці!

– Так, вони бачили, як ми мову виборювали! Проти чжанжітхів виборювали!

– А якщо вже чжанжітхи так кажуть, то принц Андре точно… точно… неважний? Непереважний? – почав клацати пальцями.

– Непереможний, – видавила я.

Невтішний вердикт справив гнітюче враження.

– Але це ще не все, – тяжко видихнув Піт. – Ми говорили про нього тільки як про страхітливого воїна… А це лише одна сторона медалі. Бо коли він береться за командування, то навіть ті королівські охоронці, які наскрізь тупоголові й продажні, починають являти собою небезпеку. Образно кажучи, якщо раніше вони бачили нас – і заривали носом в землю… То вигляд клятого Андре їх лякає ще більше, і вони лаштуються у стрій та шкірять алебарди.

– Кажуть, він останнього боягуза може вишколити до майстерного воїна.

– Таким чином, покидьок Андре становить небезпеку не лише як майстер фехтування, а як умілий командир, – дійшов висновку Піт. – Тому в першу чергу знешкодити потрібно його, щоб уся королівська охорона повернулася до старих звичок і не здумала чинити опір… І зробить це Ізабель.

– Що?! – скрикнула я.

Ні, якщо я раніше казала, що у мене «відпала щелепа», то я ще не знала, що таке справді «відпала щелепа».

– А чого ти дивуєшся? Нам до нього не підійти — усіх в лице пам’ятає. А ти не будь скромницею! Трохи правильної обробки – і на тебе всі так вішатимуться, що відбою не буде. Повір мені, навіть той вилупок принц перед тобою не встоїть. Якщо постараєшся, звісно, – додав він.

– А щоб ти хотіла знати, німфочко, – кинув Гастон, – ти геть повне право маєш на його симпатію: принцеса, як-не-як.

– Ну? – глянув Піт.

– То ти хочеш, щоб я його звабила, а потім вирубила, коли він найменше на це очікуватиме???

– Так, – відверто сказав Піт.

– Прекрасно! – фиркнула я і потупала до свого моху.

– Завтра обговоримо план детальніше! – гукнули вслід мені.

І цілу-цілу ніченьку, і з самого ранку я про це думала… Навіть мох видавався куди твердішим, ніж він є, а найменша нерівність – чи виїмка, чи виступ – так муляли тіло, що сон прийшов лише далеко за північ. І все ще так-сяк… от тільки пішов цей сон не так далеко від півночі, як би хотілось.

Проснулась. Сиджу і думаю, сиджу і думаю… Ще хилитаюсь чогось.

Гарну роль він мені видумав, нічого не скажеш! Прибити його хочу. Та ще й з муками.

У-у-у… Ну, і що мені робити? А раптом я все завалю?

У-у-у… Ну, і як мені знешкодити того паскудника? Ломакою, по звичці? Тільки де візьму я ту ломаку посеред королівського палацу?!

– У-у-у… – цього разу вже вголос.

Не витримала й вийшла на свіже повітря.

Світало. Ще мляве сонячне проміння показувало свою впертість та з лютим напором пробивалось крізь стрій верховіть. Очі, відвиклі від світла за ніч, сльозились і мружились. Це бешкетне проміння засліплювало їх.

Паскудника треба буде засліпити своєю красою.

Галасливе пташине сімейство, яке принадилась до нас ще зі вчорашнього сніданку, більше не виглядало таким обуреним. Це й логічно: сніданок ще не настав, і ми не встигли проронити таку мізерну кількість крихт, щоб вони розпочали нещадну звукову атаку. Зараз вони іще милі. Он пухнасті дітки повсідались рядочком і з захватом дивляться, як красень-татко воркоче щось до красуні-матусі, а красуня-матуся хоче порожевіти, але пір’ячко не дає.