Розділ 31. Розбиті

Такого ще не було ніколи: то чулися веселі окрики, то словечка розбійницькі, то бряжчав казан Тео, то Марко з Грицьком вистукували хаотичний ритм на шаблях… А зараз — нуль, нічого, повна тиша! Що сталося?!

Ми спішились і залишили коней. Поповзом добрались до крайньої межі й залягли в кущах. Тривожні погляди обмацували кожен клаптик межи шатер.

– Казан, – прошепотів Піт. Об’єкт його зацікавлення лежав перекинутий. – Тео б такого ніколи не допустив! Сталось точно щось лихе…

– Але що? Невже напали?

– Може бути.

– Але хто?!

– Не знаю! Якщо придивитись, то видно сліди сутички: той самий перевернутий казан, шатра у деяких місцях розсічені шпагами, а на одному навіть… то кров? – здригнувся він.

– Мамо рідна, мамо рідна… – шалено закалатало в серці. – Невже їх усіх повбивали?!

– Краще не будуватимемо таких перспектив. По-перше, не вся ватага під час нападу могла знаходитись в таборі, а по-друге, якщо напали задля винагороди, то за живих платять більше.

– Для того, щоб потім власноруч їм голови повідтинати?!

– Тихіше! – шикнув Піт. – Як знати: раптом вони не повернулись, звідки прийшли, а засіли прямо тут, щоб докінчити з тими, хто ще залишився? Тут небезпечно.

І ніби підтверджуючи його слова, праворуч від нас щось зашаруділо. Ми стрепенулись та повернулись на звук, готові схрестити з ворогом шпаги.

– Піте? – долинуло звідти.

 – О, це ви… – полегшено видихнув Піт. Івор та Гастон застигли з такою ж напругою, як і ми. – Як добре, що це ви… Що тут трапилось? – одразу перейшов до справи.

Хлопці повели один на одного очима. Я приготувалась до найгіршого.

– Ми були на полюванні, – сказав Івор. – А коли повернулись…

– То й застали такі справи, – докінчив Гастон. – Ледь не напоролися на тих паскудників.

– То вони ще тут?

– Так, з того боку табору.

– А хто вони? – запитала я.

– Принц з королівською охороною!

Ми аж роти пороззявляли.

– Як?! – тільки й мовив Піт. – Той недоумок?! Ми ж його так…

– Еге ж, – кивнув Гастон. – А виходить, ця зараза набагато хитріша і кмітливіша, ніж нам здалося!

– Та він же просто очі замилював… – сам до себе прошепотів Піт. – Він навмисне виставив себе таким пришелепуватим…

– Та виходить, що так, хай йому грець!

– С-собака! Паскуда! Мерзота! – не стримався Піт. – Змусив нас думати, що не являє жодної загрози, і відчути себе в повній безпеці, а сам… вислідив, напав — і взяв!

На кілька хвилин запанувала мовчанка. Тремтячи від перенапруження, я вдивлялась у протилежний бік табору. Здавалось, помічала загрозливі тіні. Здавалось, ці тіні ось-ось нас відчують і рвонуть на розправу…

– Ще хтось з наших є? – глухий Пітів голос.

Івор заперечливо похитав головою.

– То всі тоді були в таборі, крім вас?

– Тяжко сказати… Може, й не всі. Стецько збирався «підчистити надто тугі гаманці», а Нілс з Пірсом ніби йшли на рибалку.

– І все? – Піт болісно глитнув. Ніхто не відповів. – Треба негайно їх знайти, щоб не потрапили в пастку. Ходімо звідси.

Ми вислизнули з ворожої засідки та пробрались до коней. Постійно здавалось, що ось-ось напоремось на ворога, і всіх переб’ють. Що нас точно помітили й женуться по п’ятах… Від’їхавши на безпечну відстань, знову спішились.

– Гастоне, візьмеш на себе Нілса з Пірсом, – розпорядився Піт. – Ізабель, сходиш за Щоглою?

– Добре, – згодилась я.

Великий Наставник тяжко зітхнув. Усі були пригнічені й розбиті, нейрони не встигали осягнути рівень катастрофи. Навіть вітер підвивав трагічно та посилював цей стан.

– Зустрінемось тут же. Ми з Івором спробуємо розвідати все детальніше.

– Гаразд, – і кожен розійшовся у своєму напрямку.

Я рушила по Стецька верхи. Видно було, що й Опалу передався наш настрій: він тільки те і робив, що люто вертів головою, очікуючи ворожого нападу. Їхали галопом: кожна хвилина була дорога. Хоч я досі гризлася зі Щоглою, та втрачати ще й його не збиралась. Попри все — і на невдале знайомство, і на винятковий темперамент цього поганця — ми все ж були друзями.

«Загалом, як кожен у ватазі…» – відгукнулося болем.

Вилетівши з хащі до знайомого селища, пошукова команда завмерла. Я повела поглядом по околицях — і полегшено видихнула, упізнавши хирляву постать. Уже зовсім повільно спустилася з пагорба й під’їхала до хлопця. Бравий матрос займався «справою».

– … та не судилось здійснитись його мрії — доля розсудила інакше, – долинули знайомі слова. – Це було далеко не перше наше плавання… і не перший шторм, в який ми потрапили. Але…

– Щогло, – невдоволено гримнула я. – Закінчуй свої побрехеньки. У нас біда.