Розділ 29. Поцілунки під дощем

Ступор. Повний ступор. Для більшої певності перечитала аркуш ще раз. Знову ступор. Через хвилину трохи відійшла, та все одно була шокована.

Невже… невже… То Піт пише вірші?! Ця сама незворушна скеля, Великий Наставник та нестерпний бандит?! І щойно я це усвідомила, до шатра увійшли.

– Що ти робиш? – різко запитав Піт.

– Я…

«Ой, мамо! Ой, леле!» – а я ж досі стискала листок.

– Це ти написав? – запитала натомість.

– А як я, то що? – огризнувся Піт.

Він увесь наїжачився і, спопеляючи поглядом темних очей, навис наді мною. У напівтемряві шатра він видавався особливо загрозливим та страхітливим. Блискавичним порухом видер листок із моїх рук.

– Навіщо прийшла? Просто, щоб поритися в чужих речах? Чи нарити якийсь компромат? Погратися з таємницями? – гарчав, як вовк перед розправою.

– Я… Та ні… але… – як жалюгідно вміють виглядати принцеси! – Мабуть, піду-но я краще, – вислизнула із шатра.

У голові снували тисячі думок… Наполохані гарчанням незрозумілого й непередбачуваного типа, повзли вони повільно й невпевнено – але повзли. По-перше, виявляється, що ця уїдлива, скептична та нестерпна особа пише вірші. Та ще й так гарно… По-друге, виходить, що він закоханий! Та ще й так сильно… І так безнадійно! Хто ж вона? І чому Піт переконаний, що їм ніколи не бути разом? Що може стати на заваді коханню двох сердець?

Кохання взаємне, це безперечно. Та вони не разом, і йому болить. Вона страждає, він страждає — всі страждають… Піт хоче, щоб вона була щасливою без нього. Чому? Нащо прирікати себе на такі муки — муки нещасливого кохання?

А ще він так відреагував на те, що я побачила його вірш… Хоча тут можна й самій здогадатись: чоловік — біль — слабкість. Чоловіку не можна бути слабким. І тим паче ватажку найстрашніших розбійників королівства! А він вилив свій потаємний біль, свою таємницю на папір… і я про це дізналась. Тоді в мені прокинеться дівоча співчутливість, і я ще, чого доброго, почну висловлювати її йому… А такі, як він, не терплять співчуття до себе!

Тому найкращий варіант – вдати, що нічого не було, я нічого не знаю, а йому нічого не болить, і поводитись так, як поводилась завжди.

Але забути про це… Ні, місія нездійсненна. Не люблю залишати нерозкриті таємниці, якщо вони так нахабно метеляються під носом. О-о-о… Тільки зараз стало ясно, навіщо йому такі очі. Сталеві, непробивні, що ні на міліметр не пускають всередину. Щоб ніхто не зазирнув йому в душу, не побачив його таємниць. Так! Хто сказав, що у нього всього одна таємниця? Ні, на одну таємницю не заводять такі очі.

Ніч минула спокійно: я марила своїм «таємничим незнайомцем» і прокинулася з усмішкою на лиці. Адже сьогодні ми знову зустрінемось! А потім я згадала за Піта, і весь піднесений настрій розсипався в порох.

Тепер я прокручувала в голові епізоди й помічала раніше непомічені деталі: раптові зміни настрою, несподівана блідість, незрозуміла поведінка. Так, незрозумілими для мене є ті моменти, коли він ні з того ні з сього розвертається і йде. Куди йде? О, раніше я навіть уваги не звертала… Але з цього моменту звертатиму.

Та хай там що… а при всіх я мушу посміхатись — бо нічого не сталось.

І ми посміхались — я та Піт. Обоє були такими, як завжди: сміялись, вправлялись, глузували та кпинились… Але попри все, я чітко відчувала його внутрішню напругу.

Він фехтував не так, як завжди… Він скалився не так, як завжди… І постійно стежив за мною своїми темними очима, неначе вловлював найменшу зміну, порух, жест.

Чудодійна мазь Арчі спрацювала бездоганно, і від поранень залишилися лише шрамики (та й ті скоро стануть невидимими). Тож у мене не стало вагомої причини пропускати тренування, і Піт узявся за мене, як завжди.

– Ізабель, якщо ти думаєш, що фехтування оцінюється за тими ж параметрами, що й балет, то ти глибоко помиляєшся. Супернику начхати на твої піруети.

Жартує, глузує, підколює… Він постійно глумиться! І постійно скалиться.

О, є серед людей стереотип, що усмішка — це прояв щастя чи радості, гарного настрою. Та це не так. Точніше, інколи так, але далеко не завжди. Часом усмішка – це прояв сили. Сили внутрішньої, бажання приховати потаємний біль. Бо усмішка від вуха до вуха ніколи не пропустить і тонни пекельного болю, а вдалий жарт \ прикриє бажання розридатися цієї ж миті…

Ось чому ти завжди скалишся і глузуєш, Піте Аллен. І колись я тебе розкрию, Піте Аллен. Будь певен, мій Великий Наставник і нестерпний бандит.

А поки… Піду повправляюся з луком. Так, ось так просто візьму й піду. Це також тренування, чи не так?

«І не блимай так очиськами своїми», – відчайдушні дивоглядки розігралися між мною та Великим Наставником.

– Ну, гаразд, – здався Піт. – Але щойно я побачу, що ти байдикуєш…

Таким чином, я вистрибом помчалась за луком. Як було сказано раніше, стріляти в мене виходило вкрай цікаво. До того ж я помітила один принцип та навчилася з нього користуватись.

Коли я намічала собі ціль (класичне яблуко, наприклад) і промовляла в голові: «Яблуко, поцілься!» – нічого не виходило. Я хибила, стріла уперто пролітала поруч, пацани реготали… Та коли я казала собі: «Яблуко, збийся» – воно котилося долі. Казала: «Яблуко, розлетися-но навпіл!» – воно розліталось, бо стріла влучала йому в центр. Ніхто не стріляв так цікаво, як я! Виходячи із цього принципу, навіть цілитись перестала… Просто ставила для пострілу конкретну мету — і творилася магія.