Розділ 28. «Ти тужиш по мені…»

Піт Аллен стояв у затінку дерев і стояв, як завжди: прихилившись спиною до дерева, склавши руки на грудях. Нарешті випростався і рушив до мене.

– Знаєш, – сказав він, – я б на його місці спочатку рани обробив, а вже потім цілуватися ліз.

Застукана сеньйорита запаленіла, як бурячок.

– Чесно кажучи, ми всі сюди прибігли, як крики почули… Але хлопці, як конкурента побачили, то образились і пішли. Це був той самий «таємничий незнайомець»? – веселі вогні поблискували в очах.

– Ага, – відмахнулась якомога безтурботніше.

Хлопець спинився прямо переді мною і примружився. Я вже й не знала: шпетити зараз буде чи, може, глумитись?

– І що з людьми закоханість робить… – похитав головою Піт. – Я знаю, як ти реагуєш на найменшу подряпинку – і просто зараз бачу, що він уже п’ять хвилин як пішов, а ти досі вдаєш, ніби воно тобі, як комарик вкусив.

– А знаєш, тутешні комарі дуже навіть ефектно кусаються! – застогнала я і скинула з себе всі маски. Хочу стогнати. Хочу волати. Хочу знеболювальне!

– Долетить вона, долетить… – пирхнув Піт. – Ходи вже на руки, о велика валькіріє! Донесу тебе якось…

Арчі дивився розширеними очима. Одне незрозуміло: це від того, як страшно мої поранення виглядають, чи від того, як страшно їх обробили? Ну, і те, що хлопці навіть не прокинулись остаточно, а я вже стільки всього наробила…

– Багато-багато мазі? – протягнула невпевнено.

– Ой, та він і гірше бачив, – відмахнувся Піт. – От коли Керрі в бурю руку деревом придавило…

Але я подивилася ще переконливіше за Арчі, і ми разом змусили його замовкнути.

До речі, про мазь. Як я вже згадувала, це дуже особлива мазь. Її винайшов сам Арчі, і саме через неї він був таким видатним до того, як його підставили. Трави для її виготовлення потрібні були дуже рідкісні й діставались дуже важко (мабуть, це там вовків придавило)… Але воно було того варте.

Як мені пояснював сам Арчі, звичайна мазь стимулює процес регенерації у місці пошкодження. А його мазь діє куди грандіозніше! Вона нібито стягує щось нащось зі всього організму і приганяє на місце пошкодження, і від того рана загоюється в рази – а то й десятки чи сотні разів – швидше, ніж зазвичай.

– Вона просто концентрує усі регенераційні сили організму в одній точці, розумієш? – казав Арчі.

Але є і побічний ефект: що більше мазі вступило в дію, то більше виснаження потім відчуватиме організм. Так що в деяких випадках це може бути небезпечно: якщо рана занадто тяжка, і мазь забагато сил витягне з організму, то він може просто відімкнутись і більше не ввімкнутись. Тому з нею потрібно бути дуже й дуже обережним.

Але такі сміховинні подряпинки, як в мене (це чисто з Пітового погляду), заліковує за добу без жодних проблем. Так що на побаченні буду квітуча й прекрасна!

І збиралася я вже прилаштувати собі комфортну місцину під сонечком, щоб цілий день ніжитися у мріях про завтрашню зустріч… Але Піт видав такі новини, що порушив увесь духовний баланс.

– Пограбування?! – витріщалася я. – Ще одне? Завтра? Та ж тільки вчора було!

– Так, це трохи вибивається з графіку… Але така заманлива нагода, що гріх не скористатись.

– Про що мова?

– Принц з ескортом. Завтра під обід має проїжджати нашим лісом.

– Стоп, принц Андре? – перепитала я. Те саме невидане цабе, про яке всі говорять, яким захоплюються, наче божеством, і від якого мліє будь-яка дівоча персона, від селянки до царівни? І той самий паршивець, нечестивець і просто гад паскудний, який істинний син свого батька і який так радо допомагає здійснювати наїзди на селян і доводить до сліз Беатріче?! – Той самий принц Андре?!

– Так, – кивнув Піт. – Погодься: ми просто не можемо з ним не познайомитись.

– Ха! – реготнув Керрі. – Сеструхо, ти так ефектно вклала того вискочку вчора, що я вже не дочекаюсь побачити, як ти вкладеш принца!

– Ні-ні-ні, – обрубав його Піт. – Наша Сонюшка поранена і в неї завтра побачення.

– Що-о-о?! – ніби й не було в таборі нікого, а це всі хлопці тут як тут.

Отже, цілий день ватага готувалася до пограбування. Перевіряли план, місцевість, відточені бойові навички… І весь час косилися в мою сторону з веселими вогнями в очах.

– А це нічого, що ви постійно грабуєте за однаковою схемою? – спитала я. – Хіба вони не роблять висновків і не можуть підготувати оборону?

– О-о-о… – протягнули хлопці. – О-о-о…

– Це вони хотіли сказати, що ти сама бачила, як ті герої обороняються, – пояснив Піт. О, так: за першою командою повлягались на землю і рахували мурашок, які переходили через їхні носи.

– In pace leones, in proelio cervi[1]! – прицмокнув Гастон.

– Але…

– Ні, вони всі такі, – обірвав Піт. – Я не знаю, де вони знаходять стільки тупоголових і продажних боягузів… Це ж добре пошукати треба, щоб не довелось когось нормального брати!