Розділ 25. Як стріляють восьминіжки

Гігантський ведмідь стояв всього за десять метрів від нас та люто ревів. Очі палають, з рота капає слина – усе в ньому висловлювало намір до нападу. А я стояла з луком та стрілою.

– Розбігаємося в різні сторони, – не своїм голосом сказав Піт. – Я спробую повести його за собою.

А я стояла з луком та стрілою. Від несамовитого страху паралізувало все тіло, і тільки руки нагадували, що стискають лук. Невже я могла лишити цього нестерпного бандита гинути наодинці зі скаженим звіром? Невже я могла не спробувати зробити бодай щось? Ця витівка була приречена на поразку, та я знала, що все одно її утну.

Тремтячими руками відвела приціл від яблука й навела на ведмедя. Куди я цілилась? Не знаю. Просто у ведмедя.

– Що ти… – схопився Піт, та я уже спустила тятиву.

Стріла пронеслась, розтинаючи повітря… і пронеслася повз! Я завжди промахувалась на фатальний метр і навіть зараз не зрадила звички! Але цей постріл нас врятував.

Стріла просвистіла праворуч ведмедя, а за мить почулося три послідовних звуки: як рветься мотузка, як вона треться об дерево і як важка клітка гупає об землю. Гігантська металева клітка, яка невідь-що робила у густому верховітті. Правда, ведмідь не стояв суто під нею… тому удар прийшовся йому по голові, і той непорушно розпластався на землі. Невільні свідки відразу переконались, яку силу та швидкість розвиває метал при падінні.

– Я… вражений, – видихнув Піт.

Ага. Я теж.

– А ти… прекрасно стріляєш!

О, знав би ти, куди я цілилась…

– Як тобі взагалі вдалось розгледіти ту мотузку і розрахувати, що клітка впаде точно на нього?!

– Не хочу тебе розчаровувати… – протягнула я. – Але відповідь на твоє запитання до болю проста: ніяк!

Таким чином, тренувальний майданчик знову перемістили до табору. Хлопці розібралися з тушею і повідомили, що більше немає про що турбуватися. А Великий Наставник завів своєї пісні, як я розледащилась і що пережитий шок – недостатня відмазка, щоб уникнути обожнюваних занять… Тому не більше, ніж через годину, переді мною знову красувалося зеленаве яблучко, а Піт стояв у своїй улюбленій позі, склавши руки, й роздавав настанови:

– Збий його.

Я неохоче взяла стрілу та натягнула тятиву. Ну, тепер я точно промажу… А минулий випадок все не йшов з голови. Адже як таке могло статися? Як той ведмідь опинився під кліткою? Як моя стріла обірвала мотузку, яку я навіть не бачила?

О, це був неймовірний збіг обставин… Або ж ні — це було диво! Так, те саме диво, в яке я так вірила, якого чекала і яке може зраджувати, та приходить тоді, коли ти найменше цього чекаєш! То, може… взагалі не треба його чекати?

– Ізабель, я вражений твоєю здатністю засинати прямо стоячи, але Гастон всім вуха продзижчав, як безжально ти вибила його з шатра, тому сьогодні ти мала виспатись.

– А… що?

– Ізабель, яблуко, – прикував увагу до своєї руки й тикнув на ціль.

– Яблуко, – зітхнула я і знову націлилась на зеленаву насмішку.

Ех, що буде, те буде!

«Яблуко, збийся!» – заволала я подумки й спустила тятиву.

Аж тут… воно збилось! Ні, я знову не влучила в нього — але воно збилось! Яблуко лежало на пні, і, промайнувши повз ціль, стріла так підірвала одну його трісочку, що яблуко хитнулось та скотилось додолу.

Отже, ми обоє знову були вражені. Коротку мовчанку порушив Піт:

– Мені цікаво: просто влучити в яблуко тобі здається занадто легким і це тому ти видумуєш такі неординарні шляхи досягнення мети?

– Ну…

– А куди ти цілилась?

– У яблуко? – невпевнено мовила я.

Піт замислено гмикнув. Яблуко знову опинилось на пні.

– Поціль в нього.

Я промахнулась.

– Спробуй ще раз.

Знову не влучила.

– Збий, – мовив Піт.

І я збила! Цього разу навіть саме яблуко зачепила…

– Капець, – видав Піт. – Признайся: ти навмисно?

Ми повторили дослід. Коли він казав поцілити, я не влучала – коли казав збити, я збивала.

Позаду почувся гучний сміх. Щоб розпізнати двох приколістів, не треба було навіть обертатись.

– Правильно, – реготнув Грицько. – Нащо цілити, щоб поцілити, кумекаєте? У пострілу принцеси має бути поважніша мета, щоб ся зволила собі досягтися!

– Цирк та й годі! – виголосив Марко. – Слухай, ти ніколи не думала давати вистави? Чесно слово, на таких фішках можна заробити статок!

«Цікаво, що буде, якщо я випадково поверну зведений лук у їхній бік?» – тільки подумала я, а Піт уже заперечливо хитав головою:

– Ні.

Моє гартування продовжувалось день за днем. Шпага, лук, рукопаш – до всього бралася з азартом та наполегливістю. До тренувань зі стрільби приєднався Івор (той незворушний майстер лука, десять років на війні). Ми продемонстрували йому непоясниму особливість моїх пострілів. Прямо перед ним завалилося дерево, бо виявилось, що воно давно всохло і тільки ваги моєї стріли не вистачало, щоб переважити рештки коріння.