Розділ 23. Зовсім страх розгубила

Якось так виявилось, що я нічого не знала про королівство, де жила весь цей час. Що ніколи не цікавилась, чому всі поголовно так обожнюють короля і немає жодного інодумця. Чому з кожним роком усе більшають податки та більшає розбійників. Як діє правосуддя, як визначає винних та що з ними робить. Чому увесь світ аж розпирає від захоплення нашим Кеталем.

– А я на свої баньки бачив, як він проводив дипломатію з Черктарією, – сказав Грицько. При згадці цієї імперії завжди пробігали мурашки. Бо ми хоч офіційно були цивілізованим королівством, де кожен – рівний та вільний, а Черктарія – імперія рабів та рабовласників. – То він вручив імператору 100 невільників та 100 невільниць.

– А знаєте, де він їх узяв? – це вже Марко. – А з тих селян, які гнулися з останніх сил – і все одно не змогли виплатити податки.

– De jure[1] – цивілізація, de facto[2] – дикунство…

– А селище, яке йому не сподобалось, бо він хотів зробити з нього черговий курорт для іноземних гостей? То він послав загін солдатів, щоб вони його стерли. І що найдивніше, солдати прийшли, подивились і відмовились. Тоді він стер селище, стер солдатів – і повісив все на нас.

– А та нещасна п’єса і той драматург, якого вже на наступний день не було в живих?

– О, та цього разу він виявився жахливим марнотратом! Бо раніше він заслав би його на копальні на півночі, бо попередні інтелігентні інодумці вже загнулись і щось не вистачає рук, щоб діамантити наш любий Андерталь!

– І чому, спитати б, злочинність так швидко росте?..

– А що робити людям, в яких відібрали майбутнє, відібрали дім – і відібрали тупо все?!

– А люди тікають з Кеталю – а клятий Конрад дізнається, і ловить, і вертає назад!

Тільки Піт Аллен мовчав. Та з кожним словом його очі темнішали й темнішали. Наче хмара наповзала на обличчя, що й без того не назвати світлим. А я досі не чула його історії. Непевний здогад промайнув думками: «А може, це пов’язано з королем?»

– Ти так дивишся на мене, ніби хочеш щось спитати, – раптом сказав Піт.

– Та я…

– Так, я ненавиджу короля, бо він зламав мені життя. Про це ти думала, чи не так?

Мабуть, кожна моя думка написана у мене на лиці. Пора вже щось із цим робити чи просто звикнути, що він завжди знає, що діється у мене в голові.

– То ти розкажеш? – ніколи не думала, що допитуватиму найлютішого розбійника королівства.

– Чесно? Не люблю про це згадувати, – похмуро сказав він. – Але для тебе зроблю виняток. Взагалі, нічого особливого. У мене було звичайне життя, більш-менш звичайна сім’я, звичайні заняття. Як кожен гідний дворянин, мусив час від часу вештатись при дворі. Та одного разу мене помітила принцеса. Іноземна принцеса. І знаєш що? Запала з першого погляду і невиліковно. А знаєш що найгірше? Що могутній Конрад ІІІ уже намітив її своєму сину. А вона запала й відшивала всіх підряд. Коли я дізнався, то пробував відвернути її від себе… Але було запізно. Наш любий Конрад просік, в чому справа – і одним махом позбувся проблеми. Мене підставили у вбивстві, і принцесі «розкрилися очі». Я мусив тікати, як останній злочинець. Бо я завадив його планам і більше не маю права на життя, – із болючою люттю закінчив він.

– То ти… То він зламав тобі життя, і тому ти вирішив зламати йому?

– А навіщо мені бути хорошим, якщо весь світ такий порочний? Навіщо мені бути справедливим, якщо справедливості ніде не залишилось? Навіщо мені пробувати щось змінити, якщо цей світ не зміниш?

Гастон затягнув, наче пісеньку:

– Коли мене підставили, сховатися я пробував та утекти… Тільки не подобається королю нашому славному, коли сила робоча втікає із його володінь.

– Ха! А хіба йому потрібні злочинці для робочої сили? Кінчились кадри – придумав історію, накатав документів – і новий «робочий злочинець» готовий!

– І то правда. Ми всі пробували втекти…

– І ні в кого не вийшло, поки він не розвернулась та не знищила переслідувача, – докинув джараєць.

– Так, я знаю, що я поганець, – Піт знову пронизував мене поглядом. – Тільки того, кому я псую життя, я вважаю більшим поганцем. Бо що б там не казали, а ми беремося тільки за короля та його прихвоснів. А ще у мене є честь. І тому ти можеш іти.

– Іти? – здригнулася від несподіванки.

– Так, ватажок лютих бандитів затягнув тебе у своє лігво і каже, що ти можеш іти.

Мозок розгубився від надлишку інформації та не встигав переварювати все, що йому запихали. То великий та милосердний король – насправді передовий мафіозі королівства? То найлютіша ватага розбійників – це ображена компанія підставлених персон? То я зачепила його найболючішу тему – і він тут же мене випихає?!

«Випихає, щоб я що? – вилупилась я. – Спокійно встала та пішла вертати загублених батьків?»

«Без крихти хліба. Після дводенної непритомності. Зі спухлою ногою, яка нагадує суцільний синець», – уточнила реальність.

«І це після того, як я наражалась на небезпеку, рятуючи його нікчемне життя?!»

«Я не зрозумів, – почухався здоровий глузд. – То ти хотіла чимшвидше звідси втекти чи чимдовше тут залишатися?»