Розділ 22. Підставлені та ображені

Спухла нога була схожа на суцільний синець, а в тілі панувала тягуча слабкість. Ніби не їла цілий місяць і весь цей місяць забиралась на вершини, конала на каторзі, котила з тієї каторги на ту вершину якісь валуни – і все одночасно. Але все це зняло, як рукою, щойно я спробувала їхнього кулешу. Кожен рецептор відгукнувся на божественну кухню – страва просто танула в роті.

– Кумекаєш, а це я його навчив! – ділився гордощами якийсь парубок. – Якби не я, не знав би Тео кулешу! От хіба можна уявити Тео без кулешу?

– Смачно неймовірно, – ще раз повторила я.

– І не тільки смачно: в комбінації з лікуваннями Арчі то просто вбивча сила!

Я сиділа, дивлячись на це зборисько – і не могла повірити, що це дійсно та ватага розбійників, про яких говорить весь Кеталь. У спогадах спливали ті жахіття, які їм приписували – і не клеїлись із цими реготливими пиками. Пограбувати каретку? Ну, може. Обчистити гада в діамантах? Ну, може. Безжалісно повирізати купу людей? В житті не повірю!

– І все-таки ви не схожі на тих, чиїми іменами лякають дітей по ночах, – сказала я.

– Справді? – гмикнув Піт Аллен. – Щось по тобі було не сказати, коли ти тільки отямилась.

– Ну, а нащо ти так скалишся страшно?!

– Не знаю, – стенув плечима. – Звик. Так королівські охоронці швидше розбігаються.

Слушно. І все-таки цікавий він, цей Піт Аллен. То зловісний і небезпечний – то переляканий і милий… Та й всі вони. Так, одразу відчувається, що люд незаконний. Веселі, звичайно, та смішні… Але все одно. Дивишся і відчуваєш: є щось у них трохи темне, десь далеко та глибоко, але є.

Можливо, образа. Тамована лють. Чи ненависть? Трохи жорстокості ховалося в рухах. От ніби зараз вони мирні та спокійні… та щойно кривдник перейде за край – скосять на місці. Напевно, в поєдинку вони не щадять супротивника. Але щоб перерізати купу невинних людей, беззахисних та беззбройних – ну, це вже ні! Не схоже на них, не збираюся вірити в роздвоєння особистості.

– То хто ж ти, Ізабель? – раптово запитав Піт Аллен. – Розніжена дворянка чи спадкоємиця могутньої мафіозі? Просто жертва обставин чи їх рушійна сила? Маленька сіра мишка чи войовнича валькірія, що спустилася на селестійський край, щоб розметати всіх навколо?

«Ого-го-го! – закліпала я. – Оце так сипонув красномовством!»

– Та просто розніжена сіра мишка з арсеналом ломак всіх видів та розмірів! – зареготали хлопці.

Тільки «бідолашний матрос» не долучався. Його нарешті спустили із дерева й обмежили контакт з буцефалом, та він все одно залишався еталоном похмурості, ядучості та глибокого презирства в мою сторону.

– Он Стецьку так підібрала, що в нього досі ніби не голова, а цілих дві! – продовжувала заливатись ватага, а об’єкт цих висміювань тільки злісно ціпив зуби.

– Ізабель, Ізабель… – похитав головою Піт Аллен. – То що – ти збираєшся розказувати?

– Що саме розказувати? – ніяково протягнула я.

– Все розказувати, – блиснули його очі. – Ми тут, звичайно, організували колектив по розшифруванню твоїх марень, але цього замало.

– О… – і про павуче царство, і про п’яних головорізів, і «таємничих незнайомців», і гепання об гілляки, і облізлих павичів, і божевільних тіток-намісниць, і все-все-все? Та щось не палаю бажанням!

– Німфочко, ти справді думаєш, що якийсь факт із твого життя може викликати засудження в очах розбійника? – кинув хтось.

– Та нам же цікаво: така краля – і такі таємниці!

– Неперевірених осіб в таборі не тримаю, – авторитетно заявив Піт Аллен.

– Жорстко, Піте, жорстко, – засміялось ціле коло неперевірених осіб.

– Отже? – пронизав мене поглядом своїх темних очей. – Ми чекаємо. Починай зі служниці.

І раптом… я зважилась. Товариство бандитів викликало незрозумілу відвертість.

– Мене підставили! – виголосила я, а хлопці перезирнулись. – Насправді Марту отруїла сеньйора Лефевр. Але випадково. Бо вбити вона хотіла мене.

– Що? – аж здригнувся Піт Аллен.

Я не повірила власним очам, але цей страшний головоріз зблід, як полотно. І все через те, що намагалися вбити людину, яку він недавно сам збирався віддати на страту?

– … Рідну доньку?

– Пф! А тут починається найцікавіше, бо ніяка я їй не рідна, а пасербиця обманута! – на цих словах фарба почала повертатись до Піта Аллена. Але дуже і дуже повільно. Якась дивна у нього реакція.

– Неочікувано, хай йому грець!

– Навіщо ж їй видавати тебе всьому світу, як рідну, а потім взяти і вбити, бо ти їй нерідна?

– От піди до неї і спитайся, а потім ще мені розкажи! – люб’язно порадила я.

– Ми слухаємо далі, – сказав Піт Аллен.

– Далі… – думала, як краще сформулювати. – А ви часом не чули легенди про загублену селестійську принцесу?

– А це тут до чого? – здивувалися хлопці. Ясно, на принцесу не тягну.

– То чули чи ні?

– Іворе, у тебе ж батьки з Селестії?