Розділ 21. Люта ватага зблизька

Розплющувати очі було важко. Та хіба ж це уперше? Відключка – і включка, відключка – і включка… Одне змінилося: тепер я не в лісі. Неба видно не було, лише якісь тканини — значить, шатро. Піді мною відчувалась зручна постіль, на лоб давила зволожена хустина. А з якого дива? Що трапилось?..

І тут я все згадала: і звідки цей біль у нозі, і звідки занімілість в тілі… і шибанута оптимістка, і моторошний бранець, і те, що я додумалась зробити. Сам собою з грудей вирвався розпачливий стогін.

– Сеньйорито, Вам не здається, що справжня дворянка повинна стогнати звабливіше? – почулось зовсім близько, і я ледь не підскочила з переляку.

Необачно різко повернула голову – і побачила його. Піт Аллен сидів з протилежного боку шатра і дивився на мене своїми темними очима.

– Ч-чому? – ледве витиснула я. Пересохле горло погано справлялося з функціями.

– А хіба вони стогнуть для чогось ще, крім зваблення? – так моторошно посміхнувся він.

І мені стало страшно. Бо те, що я зробила вчора… Зміїна отрута затуманила розум – і я не тямила, що робила! А я ж… а я… віддалася в руки бандита.

– Така цікава стрічка, – він розглядав щось у руках. – Блакитна. Як твої очі.

«Стрічка? Що? Яка ще стрічка?!» – дихання безповоротно збивалось.

– Але дуже проста. Мені здається, що дворянки твого кола не носять такі стрічки.

«Моя стрічка?! Звідки в нього моя стрічка?!» – наближалася паніка.

– Гребінець, – проказав хлопець, відклавши стрічку. – Ну, це вже краще, але дворянкам подобаються з діамантами, – також відклав. – А ось і діаманти… – потрусив моїм мішечком.

А паніка вже накотилась, переляк розсилав розвідників, чи зайняли вони всі незайняті кутки…

– Гарні, але мало, – підвів на мене погляд. – Дворянки твого кола носять більше.

– Дворянкам мого кола вони не заважають захищатись від бандитів, – видавила я.

Хлопець хмикнув. Підтягнув сумку ближче і знову запустив руку.

– Сукня, – оголосив він. – Гарненька, миленька, але все одно проста. Не можу уявити в такій нашу дворянку – невже ця сукня важить менше тонни?!

З мене вирвався істеричний смішок. Він риється в моїй сумці, він небезпечний і всесильний… А я в їхньому таборі, повному розбійників – безпомічна, слабка і безсила!

Ну, що я наробила?! Чим я думала?! Чим?!

– А це в нас що? – продовжував Піт Аллен. – Верховий костюм, я так розумію. Золотистий. Гарний. Але той, в трояндочках, прикольніший. Хоча мені важко уявити тебе в ньому на твоєму чорному демоні…

«Опал! – тенькнуло всередині. – Де мій Опал?! Рано я зневірилась, ось зараз як свисну…»

– Навіть не сподівайся. Кінь зайнятий, – наче прочитав мої думки.

«Зайнятий? – аж похололо в грудях. – Чим зайнятий? Розкиданням десятків озброєних бандитів зайнятий?!»

– То що ти одягнеш? – спитав між іншим хлопець. – Сукню, золотистий костюм чи в трояндочках костюм?

Тут я жахнулась по повній програмі. Бо тільки зараз помітила, що була лише в спідньому. (шарпнути скупе покривальце ледь не до вух було обов’язком честі)

– Це виключно в оздоровчих цілях, – одразу втупив у мене погляд. – Арчі сказав, тіло дихати має. Ну, і колективним голосуванням було вирішено, що справжнім дворянкам болото не личить, – лукаво посміхнувся.

«Яке болото?! Оте, що я поначіпляла, коли після зливи повзла до шатра?! – істерило всередині. – Та чхати мені на болото! Поверніть мені…»

– Так що є ще сріблястий, ми його пробували відмити… Але вийшло не дуже, та й мокрий він… Так що, це до Беатріче, коротше.

«А може, все не так погано? – пробилась маленька надія. – Я помирала від зміїної отрути – і все обійшлося. Я довірилась йому – і ось я тут, у їхньому таборі, на зручненькому ложі, під сяким-таким покривальцем і навіть з лікувальною пов’язкою в голові. В особливо наївних навіть може скластися враження, що ці головорізи піклувались про мене! Так, стоп. А скільки…»

– Скільки часу я тут?

– Два дні, – сказав хлопець. – І весь час марила.

– Марила?! – жахнулася знову. А він усе слухав?!

– Ага. Мартою, бідністю, підлістю, партизанами, якоюсь різнею…

«Все жахливо, все жахливо, все жахливо…» – черговий раз спирало подих.

– До речі, дуже цікава трубка, – Піт Аллен підкинув її у руках. – То партизани встигли посвятити тебе в молоді бійці? – глузливо підвів брови.

«А раптом я потрібна їм ціла й здорова для чогось набагато жахливішого, ніж конання від зміїної отрути?!» – майнула думка.

І хотіла я застогнати на всю велич свого розпачу, але зціпила зуби та відвернулась. Досить стогнати, досить панікувати! Пора вже щось думати. Становище критичне, та й не з таких вибирались! (доказів поки нема, але то таке)

– А лу-у-ук… – протягнув хлопець. – Знаєш, я ніби знавець, але давно таких гарних не бачив. Чесно, майстерний. Але все одно не можу уявити, навіщо такій пані, як ти, така грізна зброя. Ти ж навіть тятиву натягнути не можеш, правда?