Розділ 19. От природжена лучниця!

– Слухай, давай, ти прибереш свою кислу міну, бо шановна сеньйора подумає, що тобі не зайшов її модерновий салат з фіолетової трави і чиїхось переливчастих лапок!

– Отак краще??? – оскалився на всі тридцять два.

– Ні, якщо ти будеш так дивитись, ніби хочеш повбивати всіх до біса, то вона подумає, що переперчила свій модерновий соус!

– Чуєш, а може, по-дружньому з нею поділитись, що поважній особі в її становищі зовсім не обов’язково займатись куховарством і краще перейти на вишивання?..

– А ось і я! – виплила на терасу розкішна дама із блаженством у кожному русі. – Зачекались?

– Ну, що Ви! З такими частуваннями, як у Вас, гріх перейматись чимось іншим! Чи не так? – запитав із притиском та непомітно пихнув під ребра.

– О, так! – тисячу обіцянок про майбутню розправу вклав у цей погляд. – В житті не куштував модерновіших страв!

– Ох, як ви мене потішили! Як потішили! – залилася щастям сеньйора. – Ви навіть не уявляєте, як ви мене потішили! То що ж? Може, принести вам ще й десерт?

«Ні!!!» – хотів стулити йому рота, але ця зараза гавкнула швидше:

– Звичайно, як Ваша ласка!

– О, тоді я зараз! Зараз! – засяяла сеньйора і вкотре майнула на кухню.

– Паршивець! Як ти міг?! – загарчав, щойно поли шикарної сукні віддалились на потрібну відстань.

– Сам винен! Нащо було їй в друзі довічні набиватись?

– То я мав спокійно стояти й дивитись, як її грабують?

– Ну, міг би хоч не з таким пафосом! Усі слуги від жаху розбіглись, а тут він один – і п’ять професійних бандитів!

– Та не применшуй власних заслуг – одного і ти вклав!

– Хлопчики-хлопчики! Я знову тут! – виринула промениста сеньйора з десертом. – Ось, куштуйте на здоров’я! Робила з любов’ю, натхненням – і ще раз любов’ю!

– М-м-м… – зелені очі ледь не засльозились від блаженства. – Знаєте, а поєднання витонченості чорносливу зі свіжістю м’яти та природною силою чотирьох різновидів горіхів – це просто щось неймовірне! Повірте мені на слово, Ваші витвори повинні стати вершиною кулінарії!

– Ох, Леоне, навіщо ж Ви змушуєте мене червоніти? – зашарілась сеньйора. – Я просто не можу! А Ви що скажете, Камілю?

«В житті мої зуби ще не виказували такого бажання відпасти, а язик – перестати відчувати…» – посміхнувся, як вовк, що планує розправу.

– Зараз дожує – і обов’язково щось скаже!

«Дожує? Дожує?! Та це така задача, що запасний комплект ікол не завадив би!»

– Ох, Леоне, ну що ж Ваш друг-герой такий мовчазний? – занервувала сеньйора.

– Та це йому від блаженства дар мови відняло! Йому ж геть слів не вистачає, щоб виразити весь свій захват! Ось бачите? Їсть, і їсть, і їсть – і відірватись не може!

– Ах, може, принести чимось запити?

«Ні!!!» – а цього разу щелепи винні, що не змогли розліпитись.

– То Ви ще й напоями займаєтесь? – приторопіли зелені очі. – Ах, ну, звичайно, приносьте!

– Тоді я зараз, зараз! – метнулась сеньйора.

– Паразит, ти що робиш?! Смерті моєї хочеш?! – нарешті спромігся на слово.

– Та тихше ти, розумник такий! І як ти.. як ти… – голос незвично затремтів. – Як ти взагалі додумався… Ти хоч розумієш, як ріже слух, як б’є по вухах?!

– Ну, вибач, – з таким же тремтінням. – Вона спитала – а в голові тільки одне. От і сказав, не подумавши.

– А ось і напої! – вигулькнула сеньйора із двома келихами. – Пробуйте! Це мій найсміливіший експеримент, і я дуже хвилююсь!

«Взаємно», – натягнув милу посмішку.

Сеньйора присіла на диванчик і стала вичікувально дивитись. Обидва мученицьки перезирнулись – і випили махом.

– Аґрус, смородина і томатний сік? – ледве видавив крізь наступаючі сльози. – Чесне слово, зараз заплачу від блаженства!..

– І я також…

– Ах, Ви так швидко впорались? – здивувалась сеньйора. – Та не біда! Зараз збігаю і зроблю ще!

«Ні!!!» – хотіли волати обидва, але не встигли.

– Це катастрофа. Якщо мене знудить прямо перед нею, це буде катастрофа.

Та цього разу зелені очі подивились незвично серйозно.

– Скажи мені, ти помічаєш, як ти змінився? – пролунало раптово.

– Що? Ти про що?

– Кілька днів без жодного жарту, постійно роздратований і з поглядом, ніби збираєшся вбити… А вчора ледь не побив солдата, який став недостатньо струнко, хоча тобі начхати на всі їхні «струнко»! Ти можеш порівняти себе місяць тому і себе зараз?

– Не розумію, про що ти.

– Я бачив, як ти розкидав бандитів. І двох порішив – безжально і намертво. Без суду і вироку, а просто так. Так, це були безчесні паскуди, але раніше ти б їх просто віддав до рук закону, а не вирізав на місці.