Розділ 18. Я ціпенію

– Сандоваль?! – вигукнув Клин, зірвавшись із місця.

– Так! – кивнув Сорока.

– Скільки? – схопив лук і сагайдак.

– Тьма!

– Уже тут?! – закинув за плечі.

– Так!

– Але як?! А сторожа?! – перевірив, чи шабля вільно виходить з піхов.

– Зняли, значить!

– Меріен, бери дітей і втікайте! – спинився у дверях. – Сороко — соколом до Іскри! На бойові позиції, хлопці! – вилетів з хати. – Благослови нас Альтарр!..

Вишка й Хуртовина рвонули за ним. А я заціпеніла на місці й випала з реальності. «Що?! Як?! Де?! Коли?!» – ніби стіну хтось поставив у моїй голові, і жодні розумні думки не пробивались до неї. Тільки розпачливі крики досягнули свідомості, так страхітливо обірвані волання навічно закарбувалися в пам’ять… Чистий жах пробрав до кісток.

Кілька митей заціпеніння – і я просто рвонула з хатини. Я тільки висунулася за двері… а перед самим носом пролетіла стріла. Може, миша пищала голосніше, та цей її свист оглушив мене сильніше грому!

Озброєне до зубів військо котило зі східного боку поселення. Нещадні стріли передували їх ходу та підкошували все живе: ті стріли влучали, а люди кричали та валились на землю, червоними плямами розтікалася смерть, і селище багряніло від крові. Ось кілька смолоскипів – і моторошне потріскування. Пекельним полум’ям зайнялось кілька стріх, ядучий дим стелився між ніг…

– Ти диви! Та ці собаки ще й гавкають! – заливались кормунгундські кіннотники і рубали всіх підряд.

А погляд зачепив знайомі силуети. Вишка й Хуртовина розбіглися у різні боки. Може, кілька секунд промайнуло, як вони кинулись із хати й навіть не добігли до своїх позицій. Зі сторони Гільберта свідомість відзначила більше жаху, і я метнулася за Хуртовиною. Низько нагнувшись, він підбіг до якоїсь хатини та відкрив ляду край неї. Я припала до стіни: під лядою валялася зброя.

– А ти що тут робиш?! – Хуртовина озирнувся і витріщився на мене.

– Панікую!!!

– Тобі ж за Меріен треба було… Ай, тримай! – він тикнув мені лук зі стрілами. – Ти знаєш, що з цим робити?

– Здогадуюсь!!!

– Сюди! – він схопив мене за руку і потягнув за якесь укриття. – Старайся відстрілюватись, але не висовуватись!

Відстрілюватись?! Коли я казала, що здогадуюсь, то мала на увазі, що лише здогадуюсь, а не відстрілюватимусь! Тож єдине, хоча б чимось близьке до наказаного, що я зробила – це закинула сагайдак через плече.

Хуртовина раз у раз напинав тятиву лука, і стріли розтинали повітря, щораз знаходячи жертву. Його обличчя, кам’яне й зосереджене, не виказувало й тіні страху. А я тремтіла всім тілом… Бо передсмертні волання лунали ще дужче, бо чорний ядучий дим зміївся ще швидше… Задихаючись від страху, я лякалась ще сильніше, бо жахалась неможливості вдихнути, і від того задихалася ще більше.

– Тобі страшно? – Хуртовина не переставав пускати своїх смертоносних вісників, та при цьому турботливо помітив моє заціпеніння.

– Не те слово!!!

– Нічого, це природно, – спробував заспокоїти.

– Їх набагато більше?!

– Нічого, ми вже звикли.

– То це для вас нормальний темп життя?!

– Та виходить, що так, – Хуртовина метнувся в мою сторону і ледве ухилився від ворожої стріли. – Хотілось би віддихатись, – видавив він і також прихилився до загорожі, – але часу немає. Кожна секунда дорога, – запустив руку в сагайдак за черговою стрілою.

– А тобі не страшно? – нарешті перестала верещати кожне слово.

– Мені? Звісно, страшно! Просто я усвідомлюю, що мій секундний переляк може вартувати комусь життя. Моїй дружині, дітям… Кожен раз, як душа втікає у п’яти, я усвідомлюю, що є речі, важливіші за мій страх. І я готовий за них боротись, навіть якщо… – він не договорив.

– Навіть якщо що? – запитала я і повернулась в його сторону.

Це стало моєю помилкою дня.

Хуртовина, розпростертий, лежав на землі, і з горла його стирчала стріла. Багряна пляма заполонила кругозір, кров била за кожним ударом пригаслого серця. Людина, з якою я говорила всього кілька секунд тому, була мертва!!! Я ладна була закричати, але той крик, як і решта, застряг у горлянці. Всі звуки злилися в невиразний шум, що, наче крізь товщі води, долинав до чуття. А кольори… вони збіглися в один – червоний. Багряний. Пекельний. Найстрашніший у світі!

Мій погляд, осклянілий, завмер на бездиханному тілі. Усе зникло з-перед очей – тільки він залишився. Тільки жах, тільки кров. Лише та стріла, що забрала його, як скоро забере і…

– Гей, ти мене чуєш? – затермосили за плечі, і я впізнала я голос Вишки. – Ізабель, ти чуєш?!

– Ч-чую.

Вишка звів болісний погляд на скривавлене тіло.

– Тобі ж треба було за Меріен йти… Ходімо! Я спробую вивести тебе з цього пекла, – смикнув мене за руку і потягнув за собою.

Короткими перебігами, крізь хмари стріл та різанину, ми стали пробиратись до іншого боку поселення. Я дикими очима обводила все навколо і здригалась від кожного передсмертного крику. Лівою рукою Вишка міцно тримав мене, а правою прочищав нам дорогу шаблею. Не раз я заклякала на місці, бо від його удару, за крок від мене, обривалося чиєсь життя. Не раз я заклякала на місці, бо від чужого удару ледь не падав він. Та чиясь міцна рука ні на мить не розтискала мою і тягла за собою…