– Дякую! – нарешті спохватилась я, коли хлопець закінчив маніпуляції. – І за перший порятунок, і за другий!
Відважний герой подивився так, ніби зараз вимагатиме компенсацію за розбиту голову, але вголос сказав:
– Та що вже там… Я трав цілющих приклав, то скоро має загоїтись.
– О, так! У мого Опала просто легендарна регенерація! – ні разу не перевіряли, але щиро вірю, що правда.
Цього разу герой подивився так, ніби на віки вічні запам’ятав ім’я смертельного ворога і знайде його хоч за краєм світу. Я тільки зніяковіло потупилась і присвятила вільний час такій високоефективній та популярній вправі як переминання з ноги на ногу.
«Ну, і що робити тепер? Попросити в нього допомоги чи розбиратися самій? – пропливали думки. – А я йому треба? А він мені треба?.. Ну, а куди я зараз дінусь сама?.. А раптом він щось знає про батьків?!»
Врешті хлопець глянув в сторону завалу і першим подав голос:
– То Ви мені вже довіряєте?
– Так! – закивала з готовністю і перевірила ногою, чи ломака ще близько.
– Що ж, це вже краще, – посміхнувся той, скоса поглядаючи на мої маніпуляції. – Але боюсь, тут нам залишатись не можна. Це надто небезпечно, Ви самі розумієте.
– Звісно.
– В іншому випадку краще було б залишитись тут хоч на кілька годин, щоб віддихався Ваш… – затнувся неоднозначно. – … к-кінь, але зараз у нас просто немає вибору.
– Звісно.
– То Ви довіряєте мені настільки, щоб піти, куди я поведу?
– Ви що – хочете змусити мене втретє Вам дякувати? За надійний сховок?
– Ну, такий вже я! Нічого не поробиш, – розвів руками хлопець.
– Ізабель, – несподівано відрекомендувалась я і натягнула посмішку до вух.
– Гільберт Вишка, приємно познайомитись, – сказав у відповідь хлопець, і ми разом шмигнули в кущі.
– А чому Вишка?
Ми вийшли на звірину тропу, Опал крокував бадьоріше за нас двох, разом узятих, а ще довкола весело пугукали якісь сови (відколи це сови вдень пугукають?..) – і я пожвавішала.
– А чому Ізабель? – несподівано парирував Гільберт.
– Пф, батьки так назвали!
– Пф, хлопці так назвали!
– А що за хлопці?
– Цікаві дуже хлопці, – ухилився від відповіді.
– Гара-а-азд, – змирилась я. – А за що так назвали?
– Та сиджу собі над урвищем, камінчиками з висоти жбурляюсь – от і назвали.
– А у вас всіх так цікаво називають? – не вгавала я.
– Ага, – сказав він і спинився. – Обережно, тут слизько, а падати боляче буде, – вказав на кам’яні виступи, що гігантськими сходинками здіймалися вгору.
– А мій Опал як пройде? – стурбувалась я.
– А доведеться йому з наземного буцефала гірським буцефалом ставати, – єхидно кинув Гільберт, – інакше обходити будемо пів дня.
– Ясно, – співчутливо глянула на «гірського буцефала».
Коли скелі подолали – Опал також перепитав, як звати провідника, щоб назавжди запам’ятати смертельного ворога – почалась мальовнича долина. Серединою її протікала ріка, і, тримаючись її русла, ми знову зайшли в ліс (видно, цей ліс совам подобався ще більше, бо пугукання почастішало). Спершу дерева росли вільно й просторо, та за декілька хвилин розпочались справжні хащі. А справжність їхня визначалася тим, що ми стояли перед мальовничою зеленою стіною із гілля, колючок, ліан та всяких інших хитросплетінь – і в ці сплетіння не просовувався навіть мізинець.
– А хочете, покажу вам фокус? – з лукавинкою посміхнувся Гільберт.
«Взагалі, я живу під девізом "без фокусів"…» – не встигла озвучити думку, а хлопець підважив кілька гілок – і нізвідки взявся прохід. Чи то вирубаний, чи то висічений… якраз, щоб могла пройти людина (людина, а не унікальний бойовий жеребець). Так що поки я йшла та захоплено ахала, Опал наполегливо іржав, щоб «нечестивця повернули до нього мордою, бо він хоче запам’ятати її такою, якою вона була до лютої розправи»…
– А чому Ви одразу так кинулись мені допомагати? – поцікавилась я, відмахуючись від емоційного фиркання.
– Ну, як сказати… – протягнув Вишка. – За Вами гнались служки нашої бестії… А ворог бестії Сандоваль – завжди мій друг.
– То Ви особисто знайомі з сеньйорою Сандоваль?
– Скажімо, мені пощастило жодного разу її не зустріти, але з ділами її я добре ознайомлений.
– Цікаві хлопці, цікаві прізвиська і вишки з камінням… – почала складати докупи. – Ви партизан??? – промайнув здогад. – І ведете мене до таємного партизанського сховку?
– Ну… – повагався трохи. – Так.
«Невже! – підскочила я. – Та це просто небувала удача для всіх моїх планів!»
– … точніше, щодня ми сподіваємося, що він досі таємний. Ех! А мені ще тепер сподіватись, що мене не приб’ють за несподіване поповнення, – зиркнув на мене. – Ну, а Ви що зробили тій бестії, якщо не секрет?
#2755 в Любовні романи
#68 в Історичний любовний роман
#64 в Історичний роман
Відредаговано: 22.04.2023