Розділ 15. Селестійська бестія

Словом, відрізняються чимось люди зі скам’янілим серцем, тління якого підтримується лише жагою помсти, від інших. І за роки життя з сеньйорою Лефевр я відрізнила б цю рису будь-де.

Таким чином, мені знову стало не по собі. Адже ця людина не та, за кого себе видає. Спершу вона насилає на мене роту солдат, а потім враз розсипається у турботі й гостинності. Що змусило її так перемінитись? Чому стояла, лукаво осміхнена, наче подумки читала закляття, щоб блискавки та бурі всіх світів прилинули та розірвали мене на шмаття – і враз зупинилась? Чому зупинилась? Невже упізнала? Але ж ні — ми зустрілися вперше.

Коли ми допили чай, жінка мовила:

– Ти пробач за списи й солдатів. Тут воєнний стан, за кожним – нагляд, за кордонами також… Рідко коли доводиться бачити, щоб кордони перетинали так відчайдушно!

– О, ну, що ви… Я все розумію.

Сеньйора кивнула.

– Як же тебе звуть, бідолашко?

– Ізабель, – відповіла я, а її очі знову налилися дивним блиском.

– Дуже гарне ім’я, – посміхнулась вона. – Моє ж — Аннета Сандоваль. Я кормунгундська намісниця Селестії.

– Намісниця?

– Так, – кивнула вона, але, помітивши мій нерозуміючий погляд, пояснила: – Я фактично, як королева, але та, що править Селестією від імені Кормунгунду, оскільки Селестії не дозволено мати власних королів і королев.

– Справді? Тоді це честь для мене — познайомитись із такою визначною людиною! – вигукнула я, і море захвату вмістив мій голос.

– Та що ти! – підозріла особа вдала, ніби зашарілась. – Яка тут честь? Бачить Альтарр, я лише виконую свій обов’язок, як мусив би виконати його кожен селестієць — поставити це королівство на ноги і зробити його найкращим у всьому світі.

«Цікаво скільки часу вона вже намагається це зробити? – глузливо подумала я. – Якщо уже як двадцять років, то в неї, схоже, просто чудово виходить!»

– Ах! Вам, напевно, дуже тяжко… Я чула, що тут іде війна.

– Війна? – не стримавшись, пирхнула Аннета Сандоваль. – Нікчемні бунти під проводом кількох бовдурів, що вбили собі в голову, ніби мають право на престол! І це при тому, що в Селестії фактично й престолу нема!

«Вона називає моїх батьків бовдурами? Точно погана людина!» – вирішила я.

– О, як добре, що Ви мене просвітили! Але вибачте: як мені до Вас звертатись?

– Дехто називає мене «Ваша Величність», та мене бентежить таке звертання, – ага, так і повірила, – оскільки я лише намісниця, а не повноправна королева. Зви мене краще сеньйорою Сандоваль.

– Гаразд.

– А зараз, Ізабель… – багатозначно протягнула намісниця. – Чи не могла б ти мені повідати, як же так сталось, що тобі довелося стрибнути із такої високої кручі?

– Як сталось? – знітилась я. – О, це до-о-овга історія… Чесно кажучи, мені навіть згадувати страшно, але ті… ті… – ах, як же назвати Торнтона, щоб не назвати Торнтона? – Вони хотіли зґвалтувати мене! Ви уявляєте? Накинулись зі всіх сторін, оточили, ніби зграя голодних котів беззахисну мишку, ніби зграя голодних вовків на беззахисного зайчика, ніби зграя голодних…

«Я третій раз підряд використовую той самий епітет? – затнулася я. – Ну, звісно! Я досі не при собі та під враженнями!»

– … та якимось дивом мені вдалося вирватися і стрибнути на коня! – зажестикулювала ще сильніше. – І ми летіли, летіли, летіли… а тут – бах! – і знову вони! Об’їхали, перекрили дорогу і знову затиснули в пастку! І знову оточили, як зграя голодних-голодних… Ні, ну, Ви уявляєте?! – бо я ні. – А попереду тільки урвище! І Опал такий: «Що буде, те буде! Давно хотів стати пегасом!..» А потім ми як стрибнули… а потім як бахнуло… а потім як… а потім Ви з’явились! Ну, і все, – розвела руками.

Аннета Сандоваль дивилася дивно. Недостатньо дивно, як на людину, що остаточно прийняла мене за божевільну – і занадто дивно, як на людину, що повірила кожному моєму слову. Та найдивніше її погляд ковзав по моєму плечі: наче вона з силою відривала той погляд, а його знову й знову притягувало до фатального місця…

– Що ж, ти дуже смілива, Сеттвас тобі покровитель! – нарешті сказала вона. – Не впевнена, що у мене б знайшлося стільки мужності, щоб зробити те, що зробила ти.

Героїня року зніяковіло всміхнулась.

– Я лише обрала менше із двох зол.

– Та дарма! Головне, що все добре минулося, чи не так?

– Звичайно, – погодилась я.

– Що ж ти плануєш робити далі?

– О, навіть не знаю… чесно кажучи, я зовсім не планувала сюди потрапляти… і гадки не мала, що все так обернеться… і хотілося б повернутись до Кеталю… але підозра, що безчесні переслідувачі досі не відмовились від мерзенних задумів мого переслідування, злегка стримує це жагуче бажання, – гордо закінчила я, бо манера закрученого дворянського висловлювання повернулась до мене.

– О так, я мала можливість бачити їх здалеку… Вони не виглядали миролюбними, Дейрілль їх напоум! Та нічого — деякий час можеш погостювати у нас. Я б могла познайомити тебе з Селестією у всій її красі та розвіяти будь-які упередження щодо неї. Як ти на це дивишся? – зблиснула очима намісниця.