Розділ 14. Урвище й річка

«Пом’янемо», – співчутливо озирнулась я, коли бандити додумались пострибати на коней.

Їх ватажок першим рвонув уперед – і табору не стало. Їздити на коні зі спутаними копитами й так весело… А коли ці копита до шатер прив’язані – це взагалі! Шум, гам, хмари пилу, пронизливе іржання і панічні крики – яких тільки ефектів не домоглась моя витівка! За лічені хвилини перевернути табір найзапекліших розбійників королівства! Я одна – і дюжина професійних бандитів!

«Все, заводимо фоліант на подвиги», – вирішила я.

«А ще на поранення бойові», – додала саме вчасно.

Чергова товстезна гілляка хотіла дізнатись, наскільки міцна моя голова. Тож я зреагувала останньої миті, перестала обертатись, щоб зловтішатись із бандитів, і прибрала позу, що її прибирає кожен вершник, коли мчить галопом серед хащів.

Усе злилося в одне: глухий перестук Опалових копит із посвистом вітру. Той вітер шумів від шаленої швидкості, темні обриси пролітали невиразними плямами та поступово сіріли. І хоч останні години переповнили мене переживаннями й страхом, у цій дикій скачці я відчувала тріумф.

А проте, страшна втома навалилась на мене, і я припала до Опалової шиї. Перестук копит сповільнився, вітер стих, а очі мені стали злипатись.

– Скачи, скачи, – пробурмотіла Опалу й віддалася снам.

Прокинулась я, коли сонце було високо над головою. Вийшли на водопій, пообідали й знову рушили в путь. Спогади про вчорашні подвиги додали мені бадьорості й віри в себе.

«Це ж дюжина найстрашніших розбійників королівства – і маленька, тендітна я! Професійні бандити – і розніжена сеньйорита!» – який раз зловтішалася я.

Здавалося, після такого і гори вернути під силу. А здолати якусь дорогу до сусіднього королівства – взагалі раз плюнути! Адже там — неясно-де, неясно-як — усім серцем своїм чекали на мене батьки, хоча зустріти мене надії було так мало… Та дарма! Я точно знайду їх, і ніщо мене не спинить!

Хіба голод. Під вечір мене почав мучити голод.

– Опале, може, поділишся секретами, як стати травоїдним? – пхинькала я. – Курс молодого бійця, так би мовити?

Опал тільки фиркав: схоже, він не вірив, що за пів дня без їжі можна почати помирати з голоду.

Аж тут ми завмерли, бо посеред нескінченних нетрів виріс маленький дерев’яний будинок. З димаря тоненькою цівкою виривався димок, крізь віконниці пробивались мерехтливі вогні.

– Опале?..

Оскільки «династія гордих буцефалів завжди іде на таран», я знову опинилась перед самим порогом. Зістрибнула на землю, вдихнула-видихнула, ще раз вдихнула-видихнула. Оглянула хатину зі всіх боків, щоб знати, через яке вікно зручніше вистрибувати і де у них земля рівніша. Ступила крок вперед… і знову мусила дихальні вправи проводити.

Цілий ліс розбійниками нашпигований – а їсти-то хочеться!

«Ну, або пан, або пропав! – вирішила я і рішуче постукала у двері.

У хатині жила родина лісника – відкрита, добродушна і гостинна. Складалась вона, зрозуміло, з самого лісника, його дружини й трьох маленьких діточок. Вони радо впустили мене у свій дім і запросили приєднатись до вечері. Тож тільки після ситної трапези я звернула увагу на інтер’єр хатини та матеріальне становище хазяїв. І єдиною різницею з попередніми знайомими було «ну, хоч не голодують»…

– Я… Дуже дякую! Ви мене просто порятували! І я… – знічувалась під допитливими поглядами п’яти пар очей. – Я… знаєте, я б дуже хотіла якось вам віддячити… – невпевнено запустила руку в сумку.

Одначе хазяйка зрозуміла мої наміри й навідріз відмовилась приймати подяку в такому вигляді.

– З раннього дитинства ми привчаємо діточок своїх усьому світу дарувати своє добро, – усміхнулась вона, – але не продавати.

І так глибоко запали мені в душу ці слова, що навіть марилися цілу ніч, поки я ніжилася на найкращій постелі гостинного дому (ну, що поробиш, якщо хазяї так наполягали?)… На ранок ці дивовижні люди за спасибі дали мені харчів на дорогу, і з якимось небаченим теплом на душі я покинула цей дім.

Повільно пропливали перед нами різноманітні краєвиди, і здавалося, кінця-краю їм не буде до тієї Селестії… Затишні гаї, пшеничні поля, таємничі садиби на далекому горизонті… Було навіть кілька озерець і ледь чутний відгомін водоспаду. Та загалом дорогу можна було схарактеризувати як «ліс-поле, ліс-поле», неспішні мандри не вдаряли несподіванками.

Принаймні першу половину дня.

Ніким не перевершений та найточніший годинник у світі під назвою «обідати пора!» повідомив про негайний привал, і я слухняно виконала інструкції. Сонячна галявина пестила око, а бешкетне джерельце лоскотало слух: Опал, як завжди, обрав найкращий ландшафт. Та цього разу обід був значно апетитнішим і… коротшим!

Я тільки хижо взялась до другої куріпки, а несамовитий гавкіт ледь не змусив поперхнутись. Пекучі сльози застелили кругозір від несподіваної підстави та розставання із надкушеним крильцем… Проте чіткість повернулась одразу, як із хащі вилетів здоровенний чорний собацюра. І це не тому, що я запекла фанатка гігантських та ікластих монстрів із багряною піною на зубах та вираженим бажанням порвати всіх на шмаття… а виключно з тієї причини, що за повідець його тримав Торнтон.