Розділ 13. Драма край вогнища

Якесь незнайоме почуття здавило впоперек горла. Ледь не задихаючись, я глянула услід «бідолашному матросу».

«Який різкий і напружений крок! Як швидко рвонув, не попрощавшись! – доходило до голови. – То невже це… то невже він… – не могла повірити. – Але як?! Коли?! Та іншого пояснення немає… А я ж повелась!»

– Негідник! – не стрималась я, а він зірвався на галоп, чим і підтвердив гіркий здогад.

Подумати тільки… такий бідолашний, такий нещасний, таке горе пережив — а як чуттєво розказував! Сльозу з мене видавив! А насправді — ниций злодюжка! Негідник! Паскудник! Нечестивець!

Умить зрозуміла, що дарма я не стрималась та обурено скрикнула. Якби мовчки скочила на Опала та пустилась навздогін, було б значно більше шансів його нагнати… А проте, не все втрачено!

Я скочила на Опала й скомандувала:

– Фас!

Азартне, багатообіцяльне іржання піднялось над селищем, і чорний жеребець рвонув зі всіх копит. Злодюжка мчався до лісу. Та не встигла наша організована команда подолати й половини відстані, як той вже зник у темних хащах. Швидкий, зараза!

«Та й ми не ликом шиті!» – вирішила я, і направила Опала на таран.

«Хлясь! Бах! Хрясь!» – це так відреагувала лісова завіса на зустріч із моїм обличчям. Ух, поплатиться в мене той паскудник за такі насолоди!

Довкола швидко сутеніло, у лісі важко було щось розібрати. Обриси розмивались, силуети зливались… Та я ще встигла помітити, як зникає русява чуприна за стовбуром, і ми взяли потрібний напрямок.

Тільки втікач не був дурним: замість того, щоб пуститися широкою й просторою дорогою, де Опал би його легко нагнав, він драпонув у найгустіші зарослі, що тільки бачило око і де вершникові найтяжче було пробратись (ну, це вершникові, а не команді шибанутих, яка все бере на таран).

– Здавайся! – прикрикнула я.

Але дипломатичної пропозиції той не зрозумів та ушпарив ще більше. Тож я мусила визнати, що не такий він і хирлявий, яким здається! Ще й ліс цей знає, як свої п’ять пальців, бо інакше я не могла пояснити, як він щоразу віднаходив нові завали, наївно сподіваючись, що Опал не здолає жалюгідну колоду…

А однак, усі ці його витівки не минули даремно. Долаючи одну з перешкод, Опал підстрибнув так високо, що моя голова порівнялась із якоюсь товстезною гіллякою – і на повній швидкості увігналася в неї. Від удару я знепритомніла!

Голова розколювалась, повіки не хотіли підійматись – складалось таке враження, що хтось наліг на них усією вагою та не давав поворухнути. Отямившись, я дійшла висновку, що лежу на холодній землі, довкола суцільна темрява, а на лобі – гігантська ґуля. Поблизу хоркав невидимий Опал…

Я рухнулась і застогнала: різкий біль відлунив у голові. Зате Опал упевнився, що зі мною все гаразд, і заспокоївся. А от я – ні. О, я лише починала сердитись… І, ні — не на злодюжку. А на себе!

 Яка ж нерозсудливість! Яка самовпевненість! А якби він повернувся і застав мене непритомною?! Страшно навіть подумати, що він міг вчинити! Та, вочевидь, злодюжка біг, не чуючи під собою ніг, і не повертався.

«Ну, а якби я його нагнала — що тоді? – уперше вдалась у питання. – Що б я зробила? Ввічливо попрохала повернути вкрадене?..»

Але ж він мене розізлив, але ж розлютив… Одна справа, коли я сама роздаю діаманти направо і наліво – і зовсім інша, коли в мене відбирають їх без дозволу!

Проте мої роздуми вкотре перервали. І від способу, яким це зробили, я заціпеніла: до слуху донеслись акорди тужливої мелодії, і серце забуло, як правильно битись.

«Ниці злодюжки, темний ліс, глуха ніч – і той самий Елеонорин мотив?!» – не вірила я.

О, так: грала скрипка – та саму мелодію я не сплутаю ні з чим!

Розсудливість підказувала, що це просто збіг. Хіба ж одній Елеонорі дозволено так вигравати? Хіба вона приховує ноти, щоб ніхто не допався до них?

Але зараз… до чого ж несподіваними ці акорди виявились зараз! Та ще й тому, що я завжди думала, що тільки наша печальна німфа здатна так чіпляти за душу ритмічним натисканням клавіш! Однак цей скрипаль… Ах, це ж точно не Елеонора! Вона не грає на скрипці!

А як же пробирає до мурашок… у моторошному лісі в глуху ніч!

Злодюжка з діамантами вилетів з голови, гігантська ґуля відповзла на задній план – і ніженьки сумлінно понесли з’ясовувати, що це тут за абсурд.

Чи то очі вже звикли до темряви, чи то хащі порідшали, а місяць вийшов з-за хмар – я почала розрізняти окремі обриси. Та все одно не перестала зважувати кожен крок та обмацувати все навколо, бо попередній урок засвоїла добре… Пересувалися довго. А мелодія усе не вгавала. Відбивалась від стовбурів, пробивалась крізь хащі й тривожила слух. Усе ясніше чулась мені кожна нота, усе сильніше пробирала до душі…

Та однієї миті мелодія раптово стихла. Від обурення та розчарування я спинилась, та тут же помітила вогник попереду. Логічно було припустити, що мелодія для орієнтування більше не потрібна. Тож із виглядом «попався-таки, скрипалику рідненький!» я наддала ходу.

Проте цікавість цікавістю, а обережність ще нікому не завадила. Раптом наш музикант – страшний головоріз, увесь жаль якого проявляється у печальній мелодії?! Фантазія у нас на вищому рівні, тож схему поведінки «я тут є, але мене тут немає» задіяли негайно.