Розділ 12. Продовжуємо знайомитись з реальністю

Десь за спиною прорізались крила. Незримі, тремтливі, лоскотливі…

«Дивись, Опале: я зараз полечу! Ще доганяти потім будеш!» – безсоромно усміхалась я і нічого не могла з цим вдіяти.

Подумати тільки: я це зробила! Я справді подарувала їм диво! Тепер їм більше не доведеться голодувати! А казав же мені: «Вимітайся, як не будеш діамантами засипати!» І що? Він думав, що я так просто пропущу образу? А дзуськи!..

Хоч моя подачка – не діамант, але діамант би їх погубив. Якщо я правильно зрозуміла суть проблеми, то бідують вони не від того, що нічого не мають, а від того, що їх оббирають. А отже, великі коштовності, що невідомо як опинилися на їхніх руках, викликали б підозри та завдали б їм чималої шкоди. Тому я й сипнула найдрібніших монет, що мала: а вже правильно пустити їх у хід – це їхня справа.

І все-таки це неймовірно – по-справжньому відчути себе феєю. Коли за спиною лоскочуть крила, коли не можеш перестати всміхатись, коли так і рвешся увись… Так, до мене фея не прийшла, але до цих людей вона завітала: значить, диво існує. Вони погибали від голоду й над усе проклинали ненависне дворянство… а дворянка прийшла – і просто так сипнула монет.

«О, тепер вони повірять. Тепер у них все налагодиться! Хотіла б я колись сюди повернутись та зустріти очі, повні дива…» – обернулась востаннє та рушила далі.

– Так, – інформувала Опала про почуте, – загальний антураж тепер знаємо. А те, що він нам нітрохи не подобається, це вже інша справа… Зате щиро переборола свій страх і провела опитування. Одне погано: треба таки було випити тієї води! – застогнала під кінець і торкнулась порожньої фляги.

«А може, вона й не така погана була? А може, вона взагалі найкраща була?» – розпирало зсередини. А сонце пекло-припікало, висушувало невмолимо останні краплі вологи, за які хапалося тіло… (це так по відчуттях)

– Опале, шукай! – скомандувала я.

І жеребець, як гончий пес, узяв напрямок та привів мене до води. Тобто, ліниво почвалав до лісу, понюхав квіточки, роззирнувся на роздоріжжі, пішов не туди, повернувся… Зрештою ми відзначили, що від основної дороги відходить купа слідів та припустили, що там мусить бути водопій. Джерело було знайдено.

Хоч і витоптана сотнями підков, місцинка була затишна. Тут ми й справили обід. Я сумно давилася сухарями й пробувала їх розмочити. А дивлячись на вселенську радість в очах Опала, ледь не складала вірші: «Чому я не кінь? Траву чому не поїдаю, таку чудову й соковиту, м’яку і ласкаву?!»

Ось так-от і живемо… Тож безцінні години «обіду» розтягувати не стала і зовсім скоро скомандувала в путь. Перед очима розкинулося селище. Притулилось, як неприкаяне, у вузенькій низинці та невпевнено зиркало на світ. Неправильними рядами вистроїлись убогі хатки, поміж якими снували люди… І клубок підкотив до горла – ще здалеку ті люди віддзеркалили мені нещодавніх знайомих: кістлявих, обідраних, зневірених.

Мої очі не хотіли бачити, сумка заявила, що діамантів не вистачить – та Опал не збирався обходити. Ніженьки стомились, копитоньки збились – попер собі прямо до центральної вулиці.

Не встигли ми проминути й першу загорожу, а я відчула, як увіп’ялися в мене десятки пильних поглядів. Ще б пак – тут же такий цілий костюм і такий вгодований кінь (якраз, щоб пустити на м’ясо)! Та мені несила було стримати співчутливого погляду. Я їхала, роззираючись і закарбовуючи в пам’ять кожну деталь: небілені стіни, похилений паркан, запущений сад…

Аж тут нізвідки знялась веремія. Глухе гарчання, люті крики, гуркіт ударів – у героїчному поєдинку на дорогу викотилось двійко хлопчаків. І викотилось прямісінько Опалу під копита!

«Чи вам життя обридло?!» – визвірився мій буцефал, ставши дибки.

А що висловлюється Опал дуже промовисто і зрозуміло, то хлопчаки умить забули про бійку і поскакували на ноги. Почувся схвильований вигук, з сусідньої хати вилетіла жіночка.

– А най вас, шибеники безголові! – закричала вона та схопилась за голову. – Чи ви зовсім з глузду з’їхали?! Та він же вас розтоптати міг! Ану, мерщій до хати! – не встигла довершити погрозливий жест, а тих уже як вітром здуло.

«Ні, у нас з Іветтою героїчніше виходило», – хмикнула я, порівнявши двобої.

Жіночка змовкла й повернула до мене побіліле обличчя.

– П-пробачте, сеньйорито… пробачте! – змолилась вона. – Вони ж діти… вони ж не навмисно… вітер в голові…

– А-а-а… – це щелепа відвисла. Перший раз стільки вибачень на мою адресу. – Та нічого-о… Не хвилюйтесь, все добре.

– «Нічого!» – сплеснула руками. – Таке скажете! Ви ж ледве з коня не злетіли!

«Це я ледь не злетіла?! – вилупилась я. – Та найменша підозра, що я могла б злетіти з коня, для мене куди образливіша, ніж сам факт поставлення мене в становище, в якому я теоретично могла це зробити!»

– Перебільшення неймовірне, – чисто дворянська усмішка.

Але жіночка від цього побіліла ще більше. Ясно, перестаралась з професійним оскалом.

– Перепрошую, з Вами все добре? Виглядаєте так, наче це Вас мій Опал ледве під копита не підім’яв! – протягнула я, а жеребець закивав у підтримку.