Розділ 11. Починаємо знайомитись з реальністю

«Вона мене відчула! Вона йде сюди! Охорона вже хапає шпаги! Мене зараз схоплять!» – забамкало в голові, і ноги мені підкосились.

«Та тихше! Вона божевільна, а не провидець. Це просто збіг», – відновився здоровий глузд.

«Добігти назад до своєї кімнати? Не встигну! Постояти-подумати ще?! Дій негайно!» – стрепенулася я і кинулася у найближчі двері. Ледве встигла їх зачинити – а гучність кроків повідомила, що сеньйора всього за кілька метрів звідси. Я припала спиною до стіни й боялась дихнути, боялась, що калатання серця видасть мене!

Ось вона також спинилась. Прислухається? Здогадалася, де я?!

Кроки відновились. Наближаються! Ще буквально одна мить і… Пройшла! Пройшла!

Невже направилась до моєї кімнати? Німа тиша. Обнишпорює? Милується? Згадує щасливі часи?

Повертається. Неспішно так, поважно… Яка ж луна відбивається від стін! Та чому ж вона знову спинилась? Чому навпроти цих дверей?!

Напруга досягла апогею, і мені здалось, що серце кудись вискочить. От прямо їй в руки, коли вона відчинить двері і…

Та кроки залунали знову й стали віддалятись. Ще кілька хвилин не могла я відклякнути, та зрештою відклеїлася від стіни й видихнула. Пронесло! А я вже було дійсно повірила, що вона передбачила кожен мій крок!

«Хух, і куди це я втрапила?» – між іншим роззирнулась довкола.

Та-а-ак, хоромчики Елеонори… і сама спляча красуня на прекрасному ложі. І тренований музикальний слух, до слова. Так що зарано я розслабилась, зарано!

Один – крок, два – крок… Гарно відступаємо, залишилися тільки двері… Я обережно схопилась за ручку. Провернула, прочинила… і раптом ці двері додумались скрипнути! (де це видано, щоб в нашому маєтку щось дозволяло собі скрипіти?!)

По шкірі пробігся мороз, бо з ліжка долинули звуки. Сама не своя, я озирнулась і побачила, як Елеонора заворушилась. Вона різко повернулася в мій бік, а потім… сіпнула покривало і болісно застогнала:

– Жан!

«Що?! – ледь не впала я. – Який ще Жан? Хто такий Жан? Не пам’ятаю жодного нашого знайомого з іменем Жан! Так невже це її…»

«Ні, це твій шанс вибратись звідси», – похмуро нагадала собі, і метнулася геть.

На шляху до потаємної кімнати не трапилося жодних казусів. Бібліотека нікуди не зникла, «крісельний механізм» не зламався, свічки не закінчились, навалених сухарів ніхто не погриз. Тільки десь у кутку злобно блиснули багряні очі – здається, я повернулась саме в пору, щоб зірвати майбутній бенкет!

Але на цьому ще не все. Залишалася скарбниця. Вирушати у далеку мандрівку, не маючи ні гроша – більше, ніж нерозсудливо.

Цього разу я витратила час, щоб знайти хід прямо до місця призначення, адже перед входом до скарбниці завжди стовбичили охоронці. Хід цей був безсумнівно. Найімовірніше, це взагалі був перший хід, який тут проклали, бо саме заради ходів у скарбницю і прокладаються такі ходи!

Знаючи приблизне розташування скарбниці, я зрештою натрапила на потрібний хід. Обережно прочинила і ледве висунулась: чисто. З-за дверей долинало посопування та стукіт. Видно, один вартовий куняв, а другий витанцьовував з алебардою.

Така обстановка мене влаштовувала, тож я вибралась із проходу та взялась обкрадати тутешнє багатство. Усі скарби були охайно викладені на поличках і засліплювали своїм блиском. Першим ділом загребла купку діамантів та коштовних прикрас. Потім прихопила мішечок золота й трохи дрібніших монет: ніколи не вгадаєш, яка валюта знадобиться зараз: чи то золото, чи то діаманти, чи то мідяки.

Врешті видихнула та щасливо повернулась до кімнати під бібліотекою.

Упоралась. Трохи посиділа, переварила останні пригоди й акуратно розклала припаси по торбинках. Чи то вже спати лягати, чи як? Але сумно тут якось, самотньо… і страшно.

Після коротких роздумів я встала та пішла по Опала. Хід до конюшень недалеко від пам’ятних східців… Незабаром весело гомоніли дорогою назад. Я гостинно тикала навсібіч і розказувала, як досвідчений екскурсовод: «Ось тут павучки фіолетові, а ось тут – більш товариські…» Опал тільки осудливо на мене зиркав. Ех, до чого тільки люди не доходять після кількох годин самотності!

Зрештою добрались до кімнати під бібліотекою. Я примостилась на дивані та задоволено видихнула: «І все-таки з рідним другом куди спокійніше. Опора якась відчувається, і попередить напад ззаду, як-не-як… Ну, і просто: подивиться так в очі, рішуче та прямо. Аж починаєш розуміти конячою: "Спи вже, нещастя! Династія гордих буцефалів наказує раз і без жодних відмашок!"»

Що ж, наказ і справді подіяв: щойно голова торкнулась дивану, як одразу провалилася в сон. Блаженний, солодкий сон, де тебе постійно хтось душить копитами…

Ранок постукав о п’ятій. У годині я була впевнена, бо володіла таким цікавим механізмом як «внутрішній будильник». Він дозволяє прокинутись точно тоді, коли задумав – і без будь-якої сторонньої допомоги. Тобто, доступно пояснивши організму ввечері перед сном, що прокинутись він має завтра о п’ятій, на ногах я була рівно о п’ятій. Ось так!

Цей ранок привітав несподіваною темрявою та недовгим переляком від нерозуміння ситуації. Проте Опал послав заспокійливий «фирк», і все стало на свої місця. Навпомацки відшукала кремінь із кресалом та відновила освітлення. Тож незабаром, у повному зборі – улюблений сріблястий верховий костюм та вичесана чорна шерсть відповідно – ми разом хрумали сніданок. Сьогодні я вперше дізналась, як відчуває себе людина, яка давиться черствими сухарями… і буквально відчуває, які мають бути на смак десятки канапок, кексів, круасанів та шикарних заварних тістечок всього в кількох метрах над головою!