Розділ 10. Робінзон-теоретик

І весь той страх, увесь той невимовний жах та пересмикування від однієї думки про недавні події – усе раптово минуло. Наче по самі вінця мене затопила рішучість – от прямо зараз готова була рушити до Селестії! Але назріла маленька проблема: а що воно таке і в яку сторону взагалі???

О, так! Уся дворянська освіта зайшлась нервовим кашлем і зарилася в темний куточок… От не вчили ми такого, не вчили!

Тоді несподівано виплила ще одна проблемка: а де це зараз, власне, я???

Стурбовано озирнулась – і приголомшено завмерла. Ця галявина, ці береги, ці уламки ломаки… і навіть вибитий ніж! З якого дива я примчалась до місця, де познайомилась із «таємничим незнайомцем»?!

«І навіть підсвідомо тебе тягне до нього… – зітхнула романтика. – І навіть у стані нервового шоку ти шукала шлях до коханого…»

Одначе віддаватися подібним роздумам було не на часі, тож я лише відмахнулась та роззирнулась довкола. Погляд спинився на ледве примітній стежині. Стежині куди?

«До підземних ходів! – аж підскочила я. – Так, тих самих підземних ходів, в яких я стільки пережила, яких я бачити більше не хочу… і якими я зараз проберуся в маєток! Щоб там підкріпитись, переночувати, набрати спорядження… і щонайголовніше – подивитись атлас з географії!»

Після цього мене пройняло справжнє обурення: «От етикету, значить, вчать… музику, значить, вчать… літературу, значить, вчать… А от географію і політику дворянок не вчать! І що за несправедливість-то така?! Чому я повинна передивлятись усі атласи й підручники, просто щоб взнати, в якому напрямку Селестія?!»

Та праведний гнів не мав об’єкта, на якому його можна було зігнати, тож довелося відкласти солодку перспективу. А поки: кроком руш до ходів, до пригод, до батьків… «і до суцільної темряви!» – вчасно зупинив мене внутрішній голос.

«А бодай його!!!» – єдине враження.

Плентатись наосліп і лише дотиком відчувати бридке павутиння із павучими лапками хотілось не дуже.

Отже, найпростіший варіант роздобути собі світло – піти до людей і виканючити свічечку. Але вся заковика в тому, що я тепер до людей і на милю добровільно не наближусь! (так, миля на землі та миля під землею – це зовсім різні речі)

«Бо всі вже точно знають про вбивство… бо всі поголовно вже куплені сеньйорою Лефевр… бо в кожній халупі живе професійний найманець і точить на мене ножі… бо кожен мешканець королівства уже марить нагородою за мою прекрасну голівку!» – параноя у нас не вітається, але вкоренилась уже міцно.

Тож єдиним варіантом залишається використати дари лісу та білі дворянські рученята. «Буду робити смолоскип!» – вирішила я.

Але тут же постає запитання: як? Як мені без будь-яких спеціальних матеріалів взагалі роздобути вогонь?

Варіант тертя палички об паличку відкинула одразу: емоційна пам'ять визнала його ефективним тільки для творення мозолів. Тоді залишається одне – кремінь та кресало! Варіант чудовий! Варіант прекрасний! Варіант… тільки за наявності кременя й кресала.

І тяжка печаль охопила мене… бо ніхто не додумається принести мені цю красу прямо в ру-у-уці… бо я не доберу-у-усь до маєтку… бо загину від голоду й спраги в суцільній темряві лабіринтів або залишусь тут, щоб мене скрутили й повели на страту-у-у…

«Оптимізм просто рулить! – заплескала сама собі. – Давай, вставай – ідемо шукати потрібний реквізит».

Опираючись на факти із пригодницьких романів, я вирішила, що знайду кремінь на березі річки. Береги Коралі були кам’янисті, навіть складалося враження, що сюди позмивало каміння усіх видів та форм, які тільки стрічаються на світі. Та перш ніж шукати кремінь, варто було роздобути кресало – адже як інакше я зрозумію, що знайдений кремінь – справді кремінь, якщо не має, чим перевірити?

Отже, кресало. Щось гостре, щось тверде, щось металеве… Ніж п’яного маніяка цілком підійде.

А тепер до основного.

Хтось це може уявити: ходить по березі колишня дворянка з ножем у руках, видряпує з землі якісь камінці та по кожному гатить, як навіжена? Не можете? Так і не треба, не здумайте уявляти! Хай цей сором залишиться на моїй бідній совісті!

Пункт наступний. Хтось думає, що Доля нарешті змилостивилась наді мною та підсунула обожнюваний кремінь у першу п’ятірку випробуваних камінців? У перші двадцять? У перші сто?!

Зате скільки було моєї радості, коли в руки потрапив саме той єдиний екземпляр, а з місця удару вилетіла мікроскопічна іскорка і навіть залишила чорну цятку на сукні…

Кременем та кресалом я була забезпечена. Наступним кроком було роздобути матеріали для самого смолоскипу. Взагалі інструкція така: ломака негорюча, матеріал горючий, просочення горюче. Щодо просочення, то я звернула увагу на свій лікоть – щось в’язке та липке покрило його. Соснова смола!

«А отже, поки я бігла, втікаючи від уявних переслідувачів, проминула придатну сосну», – вирішила я та повернулась попереднім маршрутом.

Незабаром натрапила на те, що шукала. Без жодного жалю я відірвала шматок тканини від сукні та приладнала до сосни просочуватись смолою – чи буде хоч якийсь ефект від подібних маніпуляцій, я не знала, та ми схильні вірити у власну винахідливість.