Холод. Порожнеча. Байдужість. Безмовність.
Що я зараз описую? Душевний стан. «Стан каменю???» – поцікавиться хтось. Ну, якщо вже у моєї душі новий псевдонім, то будь ласка!
О, так… здається, вона завжди така була: крижана і спустошена, байдужа до цілого світу – і ніколи не вміла говорити.
А де те серце, що так вірило в диво? Де той зарозумілий орган, що уявив собі, ніби має право щось розказувати мені й доводити до божевілля марними надіями? О-о-о… затям собі: ти – просто орган, що качає кров.
З прочиненого вікна подув вітерець, і я розплющила очі. Ранок. Ліжко. Що я роблю в ліжку? Хіба не я розпласталася в підвалі з розбитою головою? Хіба не я, мов навіжена, дерлась до вікна, наче дійсно вірила, що це мені щось дасть?
Голова така важка, ніби вирішила умістити всі відомі поклади свинцю. А руки? Якісь такі бліді… А звідки ця слабкість у тілі? Що ж, мабуть, від того, що я завжди була така безсила, і тільки якийсь впертий орган переконував мене, що це не так. Тож вітаю: омана нарешті опала!
Та на руки мені дивитись набридло, і я ліниво обвела поглядом кімнату. Моя. Чужа якась така. І холодна. І чомусь так суне, суне… Взагалі уперше бачу цю кімнату! Хто підсунув мені це убозтво? Та хто додумався тільки?..
Байдуже повернулась до вікна. О, за ним небо. Усміхнене сонце? Підла насмішка. Свіже повітря? Воно змушує дихати. Воно змушує думати. Бо навіщо ж дихати, якщо кільканадцятий подих може стати останнім? Якщо через кілька хвилин увірветься навіжена бестія і скаже: «Так, подих! Я велю тобі стати таким!»
О, кроки по сходах. А я ж як знала! Як відчувала, що вона вже йде! Ну, бестія? Заходь, бестія – я вся твоя!
– Ізабель? – почувся знайомий схвильований голос.
«Облом. Це тільки Марта. Моє жалюгідне існування продовжиться іще на кілька хвилин…» – зітхнула я.
Ручка швидко провернулась, до кімнати увійшла стара служниця. Уся така бліда й жаліслива, від мимовільного тремтіння ледве втримувала посріблену тацю.
– Як ти, Ізабель? – нарешті видавила вона.
– Порожньо, – відрізала я.
Марта зітхнула та нерішуче застигла на порозі. Її погляд променився сотнями відтінків співчуття і жалю, та ніяк не міг змусити себе затриматись на об’єкті цих почуттів. Зрештою вона зібралася з силами й начепила на обличчя звичну добродушну усмішку.
«Все, зараз буде сумлінно переконувати, що життя прекрасне і все зовсім не так погано, як мені здається, – подумала я. – І хто тільки підіслав цю диверсантку?..»
– Ну, з ким не буває! – вигукнула вона. – Подумаєш, не потрапила на якийсь бал і згубила по сходах кілька волосин! Бал буде ще! Волосся відросте!
«Ой, як непереконливо, – тільки нахмурилась я. – Мені здається, чи те, що на мертвій голові волосся не росте, давно визнано аксіомою?..»
– Та нічого, доню моя, от побачиш: все налагодиться! – з неабияким ентузіазмом продовжувала стара служниця. – Минає кожен біль і гоїться кожна рана, образи забуваються і прощаються, життя повертає на старі лади… Ось тобі, люба, сніданочок у ліжко. Ніколи не повіриш, хто його приготував!
– Справді? – не зволила й глянути на тацю з наїдками.
– Сама сеньйора Лефевр!
«Невже отруїти мене, стара зміюка, хоче?..» – іронічно майнуло в голові.
– Це можуть бути перші кроки примирення, – натхненно виспівувала Марта. – Бачиш, вона вже не злиться. Ти хоч раз чула, щоб сеньйора Лефевр заходила до кухні? Певно, вона настільки кається, що готова зрадити власним принципам!
– Мені байдуже, я не голодна.
– Та як, дитино моя?! Ти ж не вечеряла!
– Я не голодна, – повторила уперто.
– Бідолашка… – не стримала жалості Марта. Та тут же виправилась і повернула на старі лади: – Але ж ти тільки поглянь: тут і шоколадний тортик твій улюблений, і сік апельсиновий, який ти так обожнюєш… – надавила на спокусу. – Впевнена, що не хочеш?
– Ні, не хочу, – так же вперто відрубала я.
Та мимохіть поглянула на тацю і ледве стримала стогін. Незмінний об’єкт обожнювання усього мого дитинства! Неперевершений кулінарний витвір на межі досконалості! Одвічний ідеал усіх десертів! О-о-о, вони знали, чим манити, бо за шматочок шоколадного торта я могла шматувати…
Та надто горда була моя спустошеність, щоб чимось себе заповнювати.
– Ну, як знаєш, – Марта приречено махнула рукою.
Я відвернулась до стіни, даючи знати, що розмову закінчено, а стара служниця ніяк не могла наважитись піти. Нерішуче поглядала то на мене, то кудись у підлогу, ніби боялась, що без неї я щось собі заподію.
– Марто, я не збираюсь вистрибувати у вікно і вернути собі шию, – похмуро мовила я. – Але тиша й самотність мені б не завадили.
Старенька лише кинула на мене скрушний погляд і пішла. А я дочекалася, доки стихнуть її кроки – і тільки тоді скочила з ліжка. Пора скидати маски!
Одразу запевняю, що ця вистава була лише наполовину виставою – спочатку я справді почувалася так, як намагалась показати. Але потім стала грати гру. Досі залишалося загадкою, навіщо мене перенесли до моєї кімнати, якщо могли прирізати ще в башті – може, потрібен час, щоб вигадати реалістичний нещасний випадок, а може, невчасно прокинулися материнські почуття і вона щадитиме мене, доки не прожене дивну оману.
#2755 в Любовні романи
#68 в Історичний любовний роман
#64 в Історичний роман
Відредаговано: 22.04.2023