Розділ 8. Небо, давай фею!

До горла підкотив клубок. Він такий буває, коли хочеш кричати на весь голос, та від жаху не можеш видавити й звуку.

«Ні! Ні! Ні! – накочувалась паніка. – Хай би примарилось! Хай би здалось!..»

Поки очі ще не вирішили, чи потемніє в них, чи побіліє – в голові відлунили почуті слова:

«Кущі ворухнулись, промайнула пір’їна – а вже за кілька хвилин весь маєток оточила люта ватага безжалісних розбійників! Я не можу… просто не можу… Ці спогади навіки приходитимуть в найгірших кошмарах!» – такі зазвичай давали свідчення.

Або:

«Я тільки усвідомив, що побачив пір’їну – а хтось напав на мене ззаду і вибив свідомість ударом по голові! Одному Небу відомо, як я тоді вижив! А коли опритомнів… коли я відкрив очі… то навколо була руїна! Вони забрали все! Вони знищили все!!!»

Ну, і на кінець:

«Де я? Що трап… А-а-а!!!» – і знову втрачали свідомість.

Звідки я така ознайомлена? А в нас і в найглухішій провінції з цим ознайомлені. Головне: будь-хто може начепити на капелюха білу пір’їну й шастати між кущів! Та що б там не було – а люди млітимуть з жаху і кричатимуть: «Піт Аллен!»

Не знаю, чи вистачить цієї інформації, щоб зрозуміти, який спектр емоцій охопив мене… Та людина, що побачила примару, не виглядала б гірше!

Руки-ноги заніміли, дихання сперло, горло здавило… З боку річки неприступна круча, та що їм вартує її обійти та закинути на мур гаки?! Треба бігти! Треба кричати! Треба сказати! Ще й мозок лементував: «Ні! Ні! Тільки не це! Чому зараз?! А щоб вас всіх! Нападайте собі післязавтра, хоч тисячу разів нападайте – а нам же потрібно на бал!»

Нарешті я отямилась і кинулась до будинку. Коротка мощена доріжка видалась найдовшою у світі. Кожна секунда була дорога! Кожна секунда була на життя!

Коли добігла до дверей, спинилась у розгубленості: куди далі? Кого попередити? Марту, конюха, варту при воротах? Але ж до воріт так далеко!

«І все-таки до воріт», – вирішила я.

І рвонула вже далі, але ноги приросли до землі. Дивна річ! Та крім жаху, що мене охопив, було ще й інше почуття. Соромно признатись, та мене долала цікавість! Наче вся розсудливість вимагала летіти до варти й організовувати оборону маєтку, а нестерпна дівоча жилка не пускала, бо їй не терпиться побачити легендарного Піта Аллена!

Так я й застигла, вчепившись у двері та вдивляючись у кущі.

Та минула хвилина. Минуло дві, п’ять, десять, двадцять… До самого вечора нічого не сталось – і ввечері також.

Засинала зі змішаними почуттями: дивно це все якось. Дуже дивно! Навколо кожен другий маєток пограбований – а деякі й по кілька разів – а нас ця напасть не торкалась ні разу. Наявність більш ласих шматочків? Не смішіть мене: заледве декілька дворянських родин здатні змагатися із нами у розкоші!

Боязнь знаменитої  сеньйори Лефевр? Умить пригадались муштровані гвардійці, що тремтіли перед нею, найповажніші сеньйори, що не підіймали на неї очей… То невже Піт Аллен її дійсно боїться? А що… як вони спільники?!

Від такого припущення голова пішла обертом. У когось колись паморочилась голова в положенні «кохання ти моє, подушка»? То це просто неймовірне почуття. Просто неймовірно паскудне.

Ранок же видався таким непогожим, наче передвіщав біду. Вітер моторошно завивав і ледь не здирав черепицю з дахів, небо було заволочене хмарами – без жодного просвітку, без жодного натяку, що сонце ще комусь усміхнеться…

«О Небо, давай без фокусів? – я пригнічено визирнула у вікно. – Тут же такі справи… Мені ж тут на бал… Мені ж тут до "таємничого незнайомця"… Справи деякі поладнати, так би мовити… То як там із фокусами? Блакитне, рідненьке, єдине…»

А в «любої матусі» настрій був напрочуд дивний: то присікалася до будь-якої дрібнички більше, ніж будь-коли, то сяяла від радості в очікуванні королівського балу. Коли перед сніданком Елеонора затіяла своєї звичної мелодії, сеньйора враз вигукнула:

– Годі, Елеоноро! Мені вже так обрид цей твій мотив, так остогид! Як можна грати лише одну й ту саму мелодію цілий рік? Ніби мало цього одного, ще й ходиш з таким виглядом, наче тобі й життя немиле! Годі — заграй, дочко, чогось веселішого.

І вона заграла. Швидко перебирали пальці клавіші, і все заполонили радісні, життєствердні мотиви… Але таким дивним, таким неприродним було чути від Елеонори цю гру, що кожен звук видавався мені якимось несправжнім, неправдивим, не таким! А варто було лиш глянути на печальне обличчя, на журливі очі, на тужливий погляд — це враження підкреслювалося ще більше.

Мати ж цього не розуміла, не помічала. До всіх байдужа й крижана, її цікавила лише вона сама. Щоразу, коли я бачила її, клубок підкочувався мені до горла, усе нило всередині, боліло тупим болем… О, як хочеться кричати, коли змушуєш себе мовчати!

Я молила себе сидіти тихо, мов миша, не псувати щасливого дня… благала заховати гнів та образу у найпотаємніші закутки душі, забути про біль і мовчати, мовчати, мовчати… І я витримала цю тортуру – та це все одно нічого не дало.

«У-у-у, кат проклятий… у-у-у, франт напищений… – сопіла, я проходячи повз єхидну мармизу. – Так носа свого кривого задер, що скоро через люстри зачіпатися буде! Твоє щастя, що до карети кілька кроків залишилось, а то б я не стрималась і зосталася на палку розмову тет-а-тет… Я б тобі твою пудру… А б тобі твої парфуми… – та несподівано заклякла на місці. – Ой, лишечко! А як же щоденник?! Які я докази своєму незнайомцю буду показувати?! А щоб ту його пудру, зовсім через того ката забула!» – я рвучко розвернулась та метнулась назад до маєтку.