Розділ 7. В якому мене часто тіпає

– А-а-а!!! – закричала я, гепаючись із триметрової висоти.

До цього результату я плавно підбиралась останні кілька годин. Коли я добралась до маєтку, ворота й справді були зачинені, тож не було іншого виходу, крім як задерти голову та оцінювати приступність муру. Після перших спроб я раптом відчула себе порядною розсудливою дівчиною, якій зовсім не личить таким способом пробиратись до власного маєтку, тож вирішила дочекатися слуг.

Звісивши ноги із кручі, я дивилась, як котить свої води Кораль. О, ще кілька миль на південь вона видається невпевненим, дзюркотливим струмком. Та вона збирає всі струмки лісу, кілька менших річок впадає у неї – і ось вона вже могутня, ясновода ріка! Високою кручею врізались у неї наші володіння: раніше тут часто траплялись обвали, тож берег укріпили кам’яними підпірками. Мур торкався самої води, він щаблями спускався до плеса. А над самою кручею був оглядовий майданчик, затиснутий невисокою огорожею… Усе це я до того, що дертись із боку річки – пропаща справа, і недарма я вирішила дочекатись, доки відчинять ворота.

Згодом виявилось, що челядь у нашому маєтку встає ще пізніше, ніж господарі. Коли ж я із гордим виглядом почвалала до парадного входу, трапився прикрий казус: варта мене не пропустила, бо прийняла за жебрачку! З усією ввічливістю я повідомила, що вони обізнались і що завтра їх духу тут не буде, а їх сім’ям доведеться просити милостиню на вулиці, якщо мене не пропустять. Тоді вартові пригрозили спустити на мене собак, а якийсь хлопчина божився, що якщо я трохи почекаю, він винесе мені окраєць хліба та мідну монетку.

 Таким чином, я повернулась до стратегічного пункту під муром. Я раптом зрозуміла, що існують виняткові обставини, які дозволяють порядній дівчині проникати до маєтку нетрадиційними способами. І тут… почалася злива. Схоже, сьогоднішній день був для мене днем відкриттів! Бо я тут же зробила відкриття, що дертись по сухому камінню абсолютно не так екстремально, як по слизькому і в потоках!

«Зате падати м’яко», – дзявкнув оптимізм. Уже внизу. У багнюці.

За кого би прийняла мене челядь тепер – залишилось загадкою. Небо блискало, гриміло, розтинало повітря могутніми розрядами. На тремтячих, нетвердих ногах я дошкандибала до маєтку. Наступним моїм відкриттям було те, що Марта відпросилась на невизначений термін – із подальших подій стає видно, що цей її крок був найбільшою підступністю. Адже також я виявила, що ніколи раніше не готувала собі ванну сама. Коли я підступилась до цього, мене охопила розгубленість. Відро води важило більше, ніж теоретично могло важити, а вода була холоднішою, ніж взагалі буває вода. Логічним кроком було спробувати її нагріти. Логічним наслідком став потоп, міні-пожежа та образа на весь світ.

Отже, милась я холодною водою. Коли домилась і вилетіла з ванної, то побачила що таємні вороги пробрались в маєток і весь його заслідили своїми брудними лапами. Але господинею дому була не я, тож залишила обов’язок розшукати шкідників комусь іншому.

Підозріла тиша панувала в маєтку, коли я зойкала від холоду, добираючись до своєї кімнати: схоже, сеньйора Лефевр та Іветта з Елеонорою кудись виїхали. Далі у мене зламався гребінець. Уже спокійніше я спробувала розплутати волосся вручну. Кількох павуків підкинула Іветті в кімнату. Точніше, у цей час я позичала у неї гребінець, а вони зіскочили самі. Майже цілим повернула гребінець назад.

Була ще думка пошукати аптечку й обробити подряпини та синці, але на це мене не вистачило. Тільки до кухні залетіла й напхалась якихось недоїдків, бо живіт гуркотав, як проклятий… Закутавшись у покривало, я прилягла на ліжко і довго дивилась на негоду за вікном, у тиші й самотності, доки дрімота не зборола мене.

Пробудження було м’яким та солодким. Я щасливо всміхалась і муркотіла: «Кохання… принци… бал…» І найсолодше: «Таємничий незнайомець…» – перевернулася на інший бік, обійнявши подушку.

Ой, а що це рука так болить? Довелося розплющити очі.

«Подряпина? Щось велика така… – нахмурилась сонно. – Доведеться збігати до лікаря Палмера…»

Раптом я сахнулась. Мимовільна згадка про лікаря Палмера запустила вервечку болісних спогадів. «Вам не вийти звідси живим», – сказала вона. Монстр, чудовисько, навіть не людина… А «таємничий незнайомець»?! А якщо таки Каміль Фонтен?! А якщо вона його вб’є?!

І нове усвідомлення лещатами стиснуло груди: «О Небо! Як я могла?! Боягузка нещасна! Дурепа пропаща! Вертихвістка гуляща!.. Я його не попередила. Я його прирекла! І погубила власними руками!»

Серце закалатало, як божевільне. Я підхопилася з ліжка і рвонула до дверей. Спинилась і повернулась назад.

«Куди я біжу? Нащо біжу? Що я вже зроблю?!» – з гіркотою подумала я.

«А може… може… він і не Каміль Фонтен? – блиснула слабка надія. – От справді! Звідки я взяла, що це саме він? Та хіба мало хто зараз розгулює голий і босий, але з золоченою шпагою?..» – надії виявилось замало, я застогнала і зарилась в подушку.

Раптом кімнату заполонив дзвін – знайомий, владний, закличний. Схоже, Марта вернулась… Вечеря чи обід? Ще обід.

«Обід! – стрепенулася я. Тільки зараз усвідомила, якого страхітливого сенсу набуває для мене це слово. – Не ночувала вдома! Пропустила сніданок! Мене ж пошматують там просто!»

«Приберуть, голубко, – підправили архіви. – І зауваж: обов’язково з фантазією. Бо твоїй "любій матусі" вже остогидли утоплення з камінням на шиї!»