Розділ 6. Таємничий незнайомець

Моє серце калатало: я була не готова до такого повороту подій! Мені здавалось, що від такого удару він би втратив свідомість! Але ні. Він озвірів і схопився за ножа! О, що за день у мене сьогодні?! Не сконала в тунелях, то загину від руки навіженого!

А проте, в руках залишалась ломака.

«Може, спробувати втекти?.. Куди втекти? Як втекти? Скільки часу я тікатиму? І скільки часу йому знадобиться, щоб мене наздогнати? Хвилина, дві?!» – словом, ноги від страху приросли до землі, і я зрозуміла, що просто не навчилась втікати.

Проте водночас мене опановувала злість. Усі тамовані образи на себе саму, на свої безглузді страхи та безсилість зібрались воєдино – і вирвались назовні. Недоречний час обрали вони, та більше їх було не стримати – я стільки разів відступала перед матір’ю, що зараз мене прорвало на боротьбу!

П’яниця прошипів крізь зуби:

– О, голубко, дарма ти це! Я до тебе з ніжністю — то ти на мене з ломакою! – він рипнувся в мій бік і залишився єдиним, що виловлював погляд.

Секунда, пів, волосина – лискуче лезо опинилося за крок, і я розпачливо замахнулась ломакою. Прощавай, життя? (о, скільки тортиків зі свічками я ще недоїла!)

Та раптом нападник заклякнув на місці й обмер. Я витріщилась на застиглий ніж, а звірячий вираз обличчя п’яниці змінився гримасою подиву.

Владний голос почувся з-за нього:

– Кинь ножа, розбійнику, інакше проштрикну тебе наскрізь!

П’яницю сіпнуло.

– А як кину… то не проштрикнеш? – пробелькотів він до незнайомця, якого ні він, ні я не бачили: той навіжений мені його заступав!

– Не можу цього обіцяти, головорізе, – зронив незнайомець.

Але така відповідь вибила навіженого з колії, і залишки здорового глузду попрощались із власником: «Що нам якась шпага біля горла, якщо ми всі такі гігантські й непереможні? Тю, на ту штрикалку нещасну! Банзай!» – промайнуло в очах, і з диким криком той кинувся на супротивника. Та легкий порух – і незнайомець знову опинився позаду п’яниці.

– Ти що – так і носа розбити можна! – кинув він, коли розбійник втратив опору та ледь не гепнувся на землю.

– Уб’ю! – закричав п’яниця і кинувся на ворога з новим ударом.

Та легко промайнула шпага, розсікаючи повітря – і вибила у навіженого ножа, поранивши незграбну кінцівку. Впущене лезо вдарилось об гальку, п’яниця скрикнув і судомно вхопився за руку.

– Я ж попереджав, розбійнику — навіщо ця вистава? Хто йде з ножем проти шпаги?.. – посміхнувся незнайомець.

Головоріз розпачливо озирнувся, його очі вперлися в річку. Всього мить промайнула – а він дико глянув на супротивника і рвонув навтьоки. Я й оком змигнути не встигла – а він уже плюскотів посередині русла.

– І чому всі поєдинки закінчуються без моєї згоди? – розвів руками незнайомець.

За весь цей час я не змінила пози: як стояла в бойовій готовності з ломакою в руках, так і залишилась. Врешті незнайомець обернувся до мене, обличчям ковзнула посмішка:

– Сеньйорито, думаю, Ви вже можете опустити паличку.

І тут… я усвідомила, що хотіти загинути – великий гріх! Злетіла вся апатія, байдужість до подальшої долі. А ще назріла нова проблема: поставити на місце щелепу, яка так недоречно вирішила дотягнутись до землі!

Ці очі, цей погляд, волосся, статура… Мене кинуло в жар, а в вухах віддзвонював оксамитовий голос. Від нього запаморочилось в голові, він пестив і грався, глузував та обнадіював… Каштанова чуприна колихалась від подихів вітру, а тренований торс не сховала б жодна сорочка. Мужні руки, горді плечі – ідеальна статура віддавала молодістю й силою. А очі… вогненно-кара безодня пристрастей і мрій! Вона запрошувала потонути, затягувала і не відпускала, полонила з першим поглядом… А усмі-і-ішка…

Щелепа рідненька, ти ще на зв’язку?!

– … але якщо Вам так зручно, то жодних проблем, – хлопець глузливо підвів брови.

Нарешті я вийшла зі ступору, зніяковіло всміхнулась і вкинула ломаку.

– О, я… та що Ви! Я… емм… ну… е-е-е…

– З Вами все гаразд? – глумливий вираз обличчя змінився стурбованістю. – Той головоріз Вам щось заподіяв?

– О… ні! Ні! Хіба налякав. Та це так… Дякую! Здається, Ви мене врятували!

– Ну, що Ви! – посміхнувся незнайомець. – Оцінивши всю майстерність Вашої бойової стійки… визнаю, що той головоріз не мав жодного шансу!

Я тільки хмикнула. Закохалася. З першого погляду. Нема навіть сили відповісти на шпильку. А… чому він так зацікавлено мене оглядає з ніг до голови?

Я насторожено опустила погляд на сукню… і ледь не вдавилась. Болото, пил, павутиння… Усі ноги в синцях – ще й червоні очі вампіра! Від акуратної парчевої сукні залишилось суцільне лахміття, тіло нагадувало предмет побиття банди професіоналів, а з волосся щось шаруділо… І це перед ним?! Тримайте мене, бо зомлію!

– Я розумію, що з мого боку буде не дуже тактовно… – протягнув парубок. – … але скільки часу Ви витратили, щоб добитися такого запаморочливого вигляду?

– О, всього кілька годин! Хочете, і Вас навчу? – похитуючись, запропонувала я.