Розділ 5. Світ перевертається

«Чому? – світилося в очах Лоренсо. – Чому?!»

Та Елеонора уперто вдавала, що його не існує. Сеньйора Лефевр сердито блимала очима, Бонне обнадійливо всміхався, Арнольдо блаженно відтягував стейк… Тож Лоренсо знову спробував принадити печальну німфу на розмову тет-а-тет.

– Нині така чудова погода, – протягнув він, а я скептично оглянула грозову хмару, що заступила половину неба. – Чому б нам не прогулятися садом?

– Перепрошую, сеньйоре, та я не в настрої, – повідомила Елеонора.

– Що ж, знаєте, мені чомусь також перехотілось, – пробелькотів Лоренсо. – Але… може, вийдемо на терасу, прекрасна сеньйорито? Звідти такий чудовий краєвид на озера!

Я скрушно похитувала головою. О, нещасний закоханий та нещасний об’єкт його захоплень...

– Перепрошую, сеньйоре, та я не в настрої, – сухо повторила Елеонора.

– А в якому Ви настрої? – роздратувався хлопець.

– Зіграти на фортепіано! – несподівано різко відказала вона. – Ви ж не проти?

– Фортепіано? – здивовано повторив Лоренсо та поглянув на предмет інтер’єру. Причому так поглянув, як найпалкіший закоханий на найгіршого конкурента.

– Чому ж ні? – мовив сеньйор Бонне. – Заграйте, у Вас це чудово виходить!

І знову все за давнім сценарієм… Елеонора поплила до фортепіано, а я тяжко зітхнула й відкинулась на спинку крісла: якщо вона починає грати, ми тут засидимось надовго.

«Ну, і нехай. Зате з’явився час на роздуми!» – вирішила я.

І линула печальна мелодія, і мирно посопував сеньйор Бонне, і глухо вдарило скло у далекому коридорі, бо новенька служниця не помітила вазу… А я все думала й думала.

Скільки всього я не знала про батька! Усе життя вважала зразковим татусем, найдобрішою людиною у світі, не здатною заподіяти біль… А він був воїном. Був захисником і добувачем, вмів брати на таран… і вмів іти по головах.

З-перед очей досі не йшли ті слова, де він описував, як вбив… Та він мусив. Такі життєві обставини. Така доля. Такий світ. Просто я ще нічого про нього не знаю і тому мені так важко.

А справжні батьки? Хто вони? Орім того, що правителі якогось поваленого королівства. Як виглядають? Що люблять? Чи згадують взагалі про мене? А як ні?

Серце бамкнуло: «А якщо загинули?!»

А проте, тієї ж миті запалала фібра душі й забриніла незгасимою вірою: «Ні! Вони живі, і колись сім’я возз’єднається. А все чому? А все тому, що це казка. Батько розказав мені її, та в неї не було кінця. І цей кінець ми добудуємо разом – я та його спогад у серці. Ось побачиш, Ізабель: якогось дня змахне твоя фея сяйливим крилом – і світ знову заполонить диво!»

І саме на цій оптимістичній ноті холодний голос повернув у реальність:

– Дякуємо Вам за чудово проведений час, але нам вже пора.

До маєтку ми їхали мовчки. Нарешті карета спинилась, і ми повагом вийшли. Кучер погнав карету далі, а сеньйора Лефевр спинилась та втупила в Елеонору вбивчий погляд. О, яку разючу тираду він обіцяв!

– Ти… – засичала вона. – Ти… – шипіла вона, і рука її так різко сіпнулась, ніби збиралась зарядити їй ляпасом. – Що не день, то новий вибрик! То ти починаєш грати якусь свою одну клятку мелодію і ніколи її не міняєш! То відмовляєшся балакати з чудовим хлопцем, який до тебе залицяється! То…

- … починаю грати цю саму мелодію ще й в цього хлопця? – видала вона.

- Мовчати! – сеньйора зірвалась. – Ще будеш мені тут огризатись! Лоренцо – чудовий хлопець, чудова партія для нас. І кращої, повір, нема. Тож ти не маєш вибору. Ти будеш вічно відкидати його залицяння! Ти…

Але раптом сеньйора завмерла. Погляд ковзнув кудись повз нас, вона повагом повернула собі незворушний вигляд.

– Розходьтесь по своїх кімнатах, – наказала вона, і не було найменшої можливості спротиву.

Кожна донька відкланялась і поспішно рушила геть. Тільки коротко обернувшись, я помітила, що під стіною застигла якась постать, на яку так пильно дивилась сеньйора Лефевр.

«Хто це? Що він тут робить?» – розбирали запитання.

Не вперше він приходить, і кожен раз вони зачиняються з сеньйорою у кабінеті. А під дверима – варта, щоб ніхто не підслухав. Я досі не мала жодної змоги роздивитись таємничу постать, але це був якийсь парубок. І виглядав він… темно.

Я ще покірно йшла до кімнати, як раптом завмерла на місці. Сеньйору Лефевр бояться… Дивні люди, що приходять… Дикі крики по ночах… І батькова примітка: «… вона коїть щось темне!»

Що ж вона робить? І хто вона, хто врешті-решт?!

Несподівано я розвернулась.

А мені набридла невідомість! Мені набридло боятись! Мені набридло не знати людину, що видає себе за рідну матір!

Я минулого разу втекла, і страх мене поборов – та зараз мені обридло! Я легко можу покласти цьому край… і я покладу!

Не минуло й хвилини – а я вже чиркала кресалом у потаємній кімнаті. Зовсім скоро мерехтливий вогник послужливо освітлював шлях. На ходу пригадувала дорогу, відновлювала в пам’яті проходи й повороти, намагалася відрахувати кроки… а ще бігла так, наче від кількох почутих слів може залежати перебіг усього життя.