Розділ 4. Без сніданку

Ноги підгинались, а я вперто пленталась пустим коридором. Вже була ніч. Пропустила вечерю. Нарвусь на скандал. Тільки мені абсолютно начхати.

Прочитане не в’язалось в голові.

«Та це так схоже на пригодницький роман! Пригоди у стилі страшків… А ти хіба не чула, що в моді романи з поданням особистих щоденників? А ти хіба не знала, що твій батько любить писати казки? Значить, тебе робити героїнею романів можна, а про себе щось скласти – то вже табу?..»

Тільки ж не вийшло. Тільки план провалився. Захист не встояв, і все єство роздиралось від болісних усвідомлень…

Ледве доповзла до кімнати. Звалилась на ліжко й наказала собі спати.

«Ти завтра подумаєш! Ти завтра все вирішиш! Ти завтра всіх порвеш…»

А ліжко муляло, як не своє… Та нарешті вдалося заснути. Тим нестерпним, неспокійним сном, після якого думаєш, що краще б не спав. Коли кошмари сняться один за одним, і безжалісний світ ще дужче тисне на тебе своєю вселенською вагою…

Тільки недовго я спала – мене збудив посеред ночі чийсь відчайдушний крик.

З переляку я аж підскочила. Однак довкола було тихо, тільки глуха луна шепотіла між стін… Наснилось? Але крик був настільки реальним! Від нього захолодило душу, ним пробрало до самого серця і найменшої кісточки! Закортіло кинутись на допомогу й одночасно забитися у найтемніший кут, накритись покривалом з головою і затулити всі вуха…

Та що найстрашніше – я вже не вперше прокидалася від криків. Вони долинали ночами, віддавали нестерпним болем та відчаєм… І здавалося, звук іде звідкись з маєтку. І від цього ставало дедалі страшніше…

– Дзень-дзелень-дзеньк-дзеньк! – заполонило всю кімнату, і цього разу я так підскочила, що звалилася з ліжка, зашпорталася в покривалі, вдарилася головою об тумбочку і звалила з неї все, що тільки можна було.

– Дзень-дзеньк-дзелень! – знову вдарило по вухах, і нарешті я зрозуміла: Марта дзвонить!

Стоп, що? Сніданок?! Уже?! Та ще ж… Матінко рідна!

Ривком я кинулася до дамського столика, вжахнулась від побаченого, сяк-так привела себе до вигляду, який, прикривши очі, можна було б назвати дворянським, і кинулась донизу, щоб не пропустити сніданок.

Пропустила, одначе.

І сеньйора Лефевр так кричала на мене, що дивом видавалось, як вона тільки не зірвала собі горлянку. Мені було призначене покарання. Не з’явилась вчасно на сніданок – залишилась взагалі без сніданку. Бо ж часу більше не лишалось.

Ми їхали до сеньйора Бонне, як було й заплановано.

Маєток його вражав розкішшю. Простора територія, квітучі сади, алейки, фонтани й сама грандіозна будівля. Усюди ліплення, скульптури легендарних воїнів та прекрасних наяд, оповитих завісою таємничості… І скільки б разів ми не гостювали у цього дивовижного суб’єкта, він щоразу проводив нам екскурсію своїми володіннями (колись вселенська справедливість йому відімстить). Тож і сьогодні до столу добрались не скоро…

Але добрались – і це радує.

«Єдине, що радує», – уточнила я, коли скрипучий чоловічий голос знову почав мордувати мій слух.

– О сеньйоро, Ви навіть не уявляєте, яка радість для нас – ваш візит! – вкотре повторював сеньйор Бонне.

– Ну, що Ви, сеньйоре, – стримано всміхалась сеньйора Лефевр.

Мовчазні слуги розносили нові блюда й наповнювали келихи, а м’ячеподібний кіт Арнольдо нечутно підбирався ближче, щоб поцупити стейк. Спеціальна котяча нарізка його не цікавила.

Розмова перейшла з компліментів до політики й прославляння нашого прекрасного, всіма славленого короля.

– О, а бали! Бали! – все дужче заводився Бонне. – Ні за кого раніше не було таких пишних балів! Ви не повірите, та раніше це було таке убозтво, що порядному дворянину туди й поткнутись було соромно! Та завдяки нашому славному королю Кеталь процвітає у всіх напрямках і носить посаг передового королівства білого світу!..

Аж раптом Бонне стрепенувся. У маленьких очах ворухнулася злість та обурення.

– І ось такому чудовому королю насмілились завдати такої ганьби! – із запалом вигукнув він.

– Як?! – сеньйора виразила грам здивування.

– Це було просто жахливо! Це було, це було… – від обурення йому не вистачало слів.

– Шановний батько намагається розповісти, як ми вчора відвідали п’єсу, – зронив Лоренсо. – Ви ж чули про П’єра Дювеля?

– Звичайно! Це ж один з найпопулярніших сучасних драматургів! – защебетала Іветта.

– Тоді для Вас це також стане тяжким ударом, – зітхнув сеньйор Бонне. – Бо вчора він знищив себе. Він насмілився розтоптати королівську гідність!

Іветта миттю зобразила «переднепритомний вигляд».

– У чому ж полягав сюжет п’єси? – поцікавилась сеньйора Лефевр.

– Ганьба! Ганьба! – схопився за серце Бонне. – Суцільна ганьба!

– З Вашого дозволу, я коротко переповім, – мовив Лоренсо, і сеньйора кивнула. – П’єсу презентували як трагікомедію і ключовою постаттю був юний принц. Він закохується у дівчину-дворянку і всупереч батьку-королю продовжує підтримувати з нею стосунки. Але згодом король ламає опір сина, і той змушений одружитися з принцесою. Що цікаво, почуття до минулої коханки розсіюються і принц по вуха закохується у нову обраницю. Незабаром його коронують, у сім’ї з’являється син… Але виявляється, що син цей у нього не єдиний, і від попередньої дівчини народився байстрюк, – хлопець це так знуджено розказував, ніби це звичайна справа. – І тут розпочинається комедійна частина. Адже дивитись, як величний король болотами бігає від однієї сім’ї до іншої та ще й втікає через вікна, димарі, городи й паркани, аби його не помітили – на це неможливо дивитись без сміху! Глядачі так потішались із недолугого короля, що геть за животи хапались! Та незабаром починається трагічна частина. Адже гине одразу дві дівчини – і королева, і дворянка. Перша – коли дізнається, що у чоловіка є позашлюбний син, і необачно кидається в ліс, де її перестрічає головоріз… Друга – не витримуючи гніту важкої долі. І все б добре… адже люди люблять дивитися на поневіряння чужих королів і насміхатися з їх недолугості… Та коли в фінальній сцені дворянка називає головного героя «Конрад ІІІ», і в цей самий момент виявляється, що на п’єсі був присутній сам король… – Лоренсо зробив протяжну паузу та розвів руками.