Розділ 4. Чарівність примари

З переляку я аж підскочила. Однак довкола було тихо, тільки глуха луна шепотіла між стін… Наснилось? Але крик був настільки реальним! Від нього захолодило душу, ним пробрало до самого серця і найменшої кісточки! Закортіло кинутись на допомогу й одночасно забитися у найтемніший кут, накритись покривалом з головою і затулити всі вуха…

Та що найстрашніше – я вже не вперше прокидалася від криків. Вони долинали ночами, віддавали нестерпним болем та відчаєм… І здавалося, звук іде звідкись з маєтку. І від цього ставало дедалі страшніше…

– Дзень-дзелень-дзеньк-дзеньк! – заполонило всю кімнату, і цього разу я так підскочила, що звалилася з ліжка, зашпорталася в покривалі, вдарилася головою об тумбочку і звалила з неї все, що тільки можна було.

– Дзень-дзеньк-дзелень! – знову вдарило по вухах, і нарешті я зрозуміла: Марта дзвонить!

Стоп, що? Сніданок?! Уже?! Та ще ж… Матінко рідна!

Ривком я кинулася до дамського столика, але покривало тримало за ногу і знову повалило на землю. Тож виключно дворянське виховання втримало когось від сотні вигуків високо емоційного змісту.

Та коли я нарешті добралась до дзеркала, самопочуття тільки погіршилось. Ці припухлі червоні очі й кола під ними, і бліде замурзане обличчя, і гніздо на голові, переплетене із павутинням… Невже такий вигляд мають всі дворянки, які зважилися взяти до рук віник?!

Протягом наступних кількох хвилин я перепробувала увесь дівочий арсенал.

Косметика не допомагала, павутиння не вичісувалось, гребінець застряг намертво… Та тут хіба глухе пальто від вух до п’ят і зверху ще якусь чорну вуаль! Але в мене такого немає.

– Ізабель! – розлючено гримнула сеньйора Лефевр, щойно я з’явилась на обрії. – Та що ти собі дозволяєш? Ти пропустила вечерю і спізнилась на сніданок!

– Вибачте, мамо… – опустила голову.

– «Вибачте»?! – лютувала сеньйора. При цьому вона жодним чином не втрачала самоконтролю: голос залишався крижаним, тільки в очах вибухали вулкани. – Та за таку поведінку в давнину відбирали дворянство! Та за таку поведінку сеньйориті доводиться місяцями виправляти знищений авторитет! Та за таку поведінку… І в очі мені дивись, коли я з тобою розмовляю!

Тут я слухняно підвела голову, тож у всіх відібрало дар мови. А милий монстрик у моїй особі скористався з нагоди та блискавично прослизнув за стіл.

– Що трапилось? – видавила сеньйора. – Невже ти не спала цілу ніч?!

– Мене мучили дикі кошмари.

«А особливо, різні крики, – подумки додала я. – До речі, Ви не знаєте, хто це їх видає? І чому мені здається, що знаєте?..

– Це просто жахливо! – вигукнула «люба матуся». – Невже ти не знаєш, що ми сьогодні гостюватимемо у сеньйора Бонне? Ти просто не можеш з’явитись там в такому стані!

«Так, може, і не з’являтимусь?» – з надією пискнуло всередині.

– О, від цього болісного усвідомлення, мені так гірко на душі, що навіть нічні кошмари видаються непростимою виною… – я розпачливо піднесла руки до серця.

– Марто! – гримнула сеньйора Лефевр. – Негайно виклич де-Пасьє!

Замордоване личко полегшено ніжилось на сонці, а думки намагалися зібратись до купи. Цілих кілька годин цей «професійний кат» де-Пасьє тримав мене під тортурами… Цілих кілька годин він мордував моє бліде личко, душив пудрою, давив рум’янами, капав щось в очі… Ну, от за що? Ну, чим їм не вгодили ці чудові сині кола? Чи ви не чули, що синій нині в моді?! А ці милі червоні оченята? Та вони ж так підкреслювали контраст з білосніжною аристократичною шкірою!..

Та нарешті ці тортури скінчились, і мені дали спокій. Не всі, правда, їхні маніпуляції привели до того результату, який вони очікували… Та робити щось далі було марним.

«Тепер усі, хто мене побачить, прийматимуть мене за ходячу примару і за милю кидатимуться врозтіч із вереском про допомогу…» – відверто потішалась я.

Проте інші думки полонили свідомість. Знайомий почерк встав перед очима, гулкою луною відбились слова, забамкали в скронях, заглушили весь навколишній світ…

«Таким чином, ймовірність того, що я – загублена високородна принцеса невідомого поваленого королівства, багатократно зростає з неймовірною швидкістю… Таким чином, улюблена казка перестає бути казкою і перетворюється в найгірший кошмар… Таким чином, батько перестає бути батьком… А "люба матуся" – найстрашніша мачуха у світі… Ще й немає у мене ніяких сестер, але це не факт, бо я не впевнена… бо таким чином, виходить, що я нічого про себе не знаю… і навіть не знаю імені своїх батьків… і не знаю, чи взагалі комусь потрібна… і це… і це…»

«Істерика», – затвердила я.

Карета монотонно котилась дорогою, а я, як навісна, дірявила усіх очима (тими самими, що живописно червоні й роблять із мене примару). Дивилася на них, наче бачу вперше в житті. Сеньйора Лефевр, Іветта, Елеонора… Ви хто взагалі такі? І що я тут роблю? Серед цих підозрілих персон! Які через одну божевільні, займаються темними справами і щогодини намотують одну й ту саму мелодію на фортепіано! Де взагалі мій почет? Та як мене лишили із цим моторошним кодлом?!