Розділ 2. Безодня зсередини

– А-а-а!

Я ще падаю чи це вже все?! Куди подівся білий світ?! У-у-у, не хочу іще помирати!

Та якоїсь миті мені обридло верещати, і я змовкла. Усе застигло, рух припинився. А навколо – суцільна темрява. І що найдивніше – я досі залишалася в кріслі.

Думки безладно плутались, ситуація не усвідомлювалась, місцеперебування залишалося загадкою. Набравшись сміливості, я навмання витягнула руки вперед і виявила, що попереду досі був той столик, на якому я забула хустинку. І стос з паперами, і перо, і чорнильниця… А ще свічник. Який… стояв нахилений? Як свічник може стояти в такому положенні?!

«Ага! – тріумф пробрав мене. – Це не просто свічник — це важіль!»

Припущення перевірялося легко: я взялася за металевий корпус і… і нічого! Я не змогла зрушити його з місця!

«Гаразд… – подумки заспокоїлась я. – Тоді наступний варіант: в точності відтворити ситуацію, коли я перекинула його».

Отже, я хотіла дістати хусточку. А для цього я підвелась. Ага, отак підвелась… О, і сперлася сюди ногою… І щойно я сперлася, важіль піддався.

 Мене різко відкинуло на сидіння, яскраве світло вдарило в очі – і я знову опинилась у бібліотеці.

Отже, механізм запускався одночасним натисканням двох важелів: рукою та ногою.

Повний ступор охопив мене. Я не вірила власним очам! Невже це справді те, що я думаю? Справжня потаємна кімната в нашому маєтку? Як у старовинних замках і пригодницьких романах? Святі небеса!

Усе єство до кінчиків пальців сповнилось захватом.

Як дитина, схопилась за свічник і радісно почала рухати його туди-сюди. Кріселко вгору, кріселко вниз…

«І-і-і! – я мало не пищала від захвату. – Подумати тільки: я стільки разів запалювала свічки на цьому свічнику і навіть не підозрювала, яка таємниця за ним криється! Це ж тепер…»

Я одразу захотіла повернутися і дослідити потаємну кімнату. Та ба – вчасно збагнула, що без джерела світла робити там нічого. Отже, свічки тут є – залишилось їх тільки запалити. Та щойно я дійшла цього висновку, долинув дзвін: це Марта кликала до обіду. Тоді я вирішила, що дослідження потаємної кімнати доречно відкласти, і весело попрямувала до обідньої зали.

Усю цю трапезу Іветта дірявила мене очима. Вона була шокована: після подібних вихваток я могла роздиратись цілими днями. Не те, що повернутись через десять хвилин із безсоромною посмішкою по самісінькі вуха!

– Ізабель, щось трапилось? – холодно поцікавилась сеньйора Лефевр.

«Ой, трапилось… ой трапилось… – потішалася я. – А вам не скажу! Сидіть тут і томіться в терпкій невідомості, цікаві такі!»

– Ні, нічого не трапилось, – відказала я.

– Тоді це вдвічі гірше, – закотила очі сеньйора Лефевр. – Така бурхлива реакція – на звичайну відсутність подій! Тобі варто не забувати про стриманість. Таку безсоромну усмішку може дозволити собі лише якась селючка! Справжня дворянка посміхається лише кутиками вуст – це і так значущий прояв почуттів.

– Так, мамо, – покірно схилила голівку, покінчила зі стравою – і вилетіла з кімнати.

«Чирк-чирк!» – мені так і не пощастило подружитись із кременем та кресалом.

Я все чиркала й чиркала, а полохливі іскри не хотіли запалювати трут. Аж ось щось зажевріло, і я з ентузіазмом причинної кинулась його роздувати. Урешті видихала всі легені й, виснажена, звалилась у крісло, та потуги мали результат: чотири вогники звивались на свічках. У канделябрі їх було лише три, та я прихопила із собою ще одну з невеликим свічником: канделябр же прикріплений, а мені точно закортить обнишпорити всі закапелки!

Поки відпочивала, повела схвильованим поглядом навкруги: кімната залилась слабким сяйвом, і вогники забігали її стінами. Від почуття незвіданого мені перехопило подих… Чия це кімната? Хто її спорудив? Чим тут займались? Які таємниці приховують темні склепіння?

Приміщення, в якому я опинилась, виявилось доволі просторим. Поки пропущу одну деталь та описуватиму без неї. Словом, якби це була звичайна кімната нагорі й потрапити до неї можна було, як годиться – кожен би назвав її звичайною кімнатою: шафи, крісла, тумби, диван. Проте це не була звичайна кімната нагорі й потрапляли до неї шляхом задіяння таємного механізму. Тому все в ній набувало загадкових відтінків: скромне вмеблювання уявлялось надзвичайно розкішним, декілька шаф, наповнених книгами, ставали вмістилищем незвіданих знань – адже якщо нагорі ціла бібліотека звичайних книг, то книги тут просто не могли бути звичайними. Нерівна кам’яниста підлога видавалась зразком досконалості, а пуста сіра стеля – через яку, однак, проходить крісло – найвищий доказ, що стеля залишається прекрасною без жодних вигадок та прикрас, тільки б у ній була дірка для крісла. Нарешті, якими б невинними не виглядали тутешні комоди та тумби, за ними обов’язково криються купи потаємних щоденників.

А тепер до тієї незначної деталі, яку я пропустила. Усе це й справді було б таким чарівним, як я описала… якби не ховалося за тоннами пилу й павутиння. Павутиння, до слова, наче слугувало єдиним зв’язком стелі та підлоги, за ним ледве виднілась решта інтер’єру, а вільним від нього був лише простір над моїм кріслом.