Розділ 1.1. Справжня дворянка

Уже сьогодні я провалюся в таємні підземні ходи – і знайду там те, що не мала знаходити. За декілька днів п’яний маніяк мало не заріже мене біля річки, а всі мої спроби відбитись ломакою будуть безуспішні. Потім моя мачуха тягатиме мене за волосся та закриє в кімнаті, щоб прекрасний таємничий незнайомець думав, що я йому відмовила.

Сьогодні я ще називала її матір’ю.

Сьогодні – і всі попередні вісімнадцять років.

Я прокинулася в чудовому безтурботному настрої, лише трохи сонному, та спустила ноги у м’якенький білий ворс. Поворушила пальцями, всотуючи насолоду, та взялась приводити себе до пуття. А саме: взяла курс на сукню, яку Марта заготувала ще вчора. Я ненадовго збиралася «в люди», тож вона обіцяла підшукати щось витонченіше, ніж мої улюблені верхові костюми. І справді, сукня була прекрасна. Парча небесного відтінку підбиралась за останньою модою та виблискувала ненав’язливим квітковим візерунком. Легкий крій вигідно обрамляв фігуру та не сковував рухи.

Марту варто було розцілувати за таку красу!

Ще й враховуючи, що вона заміняла мені ту, кого я називала матір’ю. І того, кого давно уже не стало. І купу, десятки служниць, які від нас розбіглись, мов вітром їх звіяло. О! Зараз вона залишилась у нас єдиною.

Єдиною служницею – і єдиною людиною, якій я могла би довіритись.

Ранковий ритуал приведення себе до ладу майже закінчився. Залишилося лише дочесати кінчики та перев’язати волосся стрічкою. Я звичним рухом запустила руку в творчий безлад шухляди – і вийнявши, здригнулась. Стрічка була улюблена, блакитна.

І губи мені затремтіли.

Це була слабкість, це непростимо…

Але ж її подарував мені він! Як він міг?.. А я? Може, це я замало намагалась? Та ні – хвороба була невиліковна. Так вирішило Небо. Покарало за нескоєний злочин. Відібрало єдину людину, що мене розуміла – і залишило чудову сім’ю, будь-якої миті готову втоптати мене у багнюку.

Донизу я спускалась так, як мала спускатися справжня дворянка. Постійні материнські повчання відлунювали мені в пам’яті, як щось безвідмовно, жорстко завчене. Таке, що не забудеться навіть після стирання пам’яті.

«Справжня дворянка повинна ходити, як фея: майже не торкаючись землі… справжня дворянка рівна, як палка… справжня дворянка незворушна, як скеля… вона одним поглядом може виразити все, а одним словом перевернути цілий світ… – намагалася ступати так, як це звучало. – І зі справжньої дворянки ніколи не злітають туфлі!» – зіщулилася від гулкого звуку та кинулась по пропажу.

В акомпанемент мені лунали тужливі завивання. Та сама мелодія фортепіано, з якої вже цілком звично починався кожен наш ранок і від якої серце пропускало удари. Це виводила Елеонора, моя молодша сестра. Прекрасна та печальна, байдужа до всього, крім свого фортепіано. Точніше, такою вона стала рік чи півтора тому. А чому? Це уже ніхто не знав.

Можливо, я б теж хотіла це дізнатись. Але маючи ставлення до сестер цілком взаємне, особливою любов’ю до них ніколи не відзначалась. І тому переконувала себе, що ні її постійно повторюваною мелодією, ні блідим обличчям без жодної емоції не цікавлюсь.

Унизу мене зустріла Марта.

– О, ти вже прокинулась, доню? – сплеснула вона.

– Доброго ранку! – привіталась так ласкаво, як тільки могла.

– І тобі того ж, доню моя!

Вона була наче добра й загадкова бабуся із казки: завжди зрозуміє, підкаже, розрадить. А як посміхається, то ніби сонце світить! Коли ми були удвох, вона зверталася до мене на «ти» і називала «своєю донею». А я пригорталась до неї та потайки думала: «Якби ж я справді була тобі донею!..»

– Що чути сьогодні? Ранок обіцяє бути погожим, чи погрожує зірватися буря? – підмигнула я. Іншими словами: «Що там настрій у матері: спокійна чи так і кортить когось придушити?»

– Могла б я, – мовила Марта, – то сьогодні не з’являлася б перед нею. Ні сьогодні, ні будь-коли ще. Та як мені покинути тебе саменьку?

– О, Марто! – всміхнулася я та пригорнулась до служниці.

Вона ще трохи потупцювала та поспішила поратися зі сніданком. Найменша затримка – і сеньйора Лефевр просто шкуру здере! Так що Марта – неймовірно героїчна та відважна жінка. Не те, що я… якій ця сеньйора доводиться матір’ю і яка пів години проводить заспокійливі дихальні вправи перед тим, як зайти до кімнати, де перебуває ця моторошна особа.

Урешті зібралася з силами й наблизилась до проходу. Ним слугувала білосніжна арка, під якою я нерішуче застигла: з кімнати досі долинала мелодія. Почувши її, серце вкотре завмирало і ледь не розривалось на частини, такою тугою віяло від неї. Наважитись перервати мотив… було б чистим блюзнірством!

Та ось стихнув останній акорд, і я мусила об’явитись.

– Доброго ранку, – привіталась обережно та пройшла до одного з диванчиків.

– Здрастуй, Ізабель, – сухо відповіла мати й відірвала очі від листа, що його прочитанням займалася до моєї появи. Губи її невдоволено стиснулись: мою сукню не оцінили. Та сеньйора лиш окинула мене поглядом та повернулась до читання листа.

«Цікавий, мабуть… Невже залицяльник?» – ні, припущення абсурдне.