Епілог

Серце тріпоче й виривається з грудей, за спиною лоскочуть невидимі крила, а перед очима тільки він – і розносяться залою врочисті слова:

– Можете поцілуватись.

Палкі вуста припали до моїх, і земля пішла кудись з-під ніг. Дихання збилось, світ закрутився, а душа заливалась від щастя…

– Ну, все: тепер ти законно моя, – прошепотів Андре, лукаво заглянувши в очі.

– Хіба? – пирхнула в відповідь. – Це ти тепер законно мій!

А довкола шум і гам, мрійливі зітхання – і веселі волання знайомих голосів. Люди вітали свого короля та свою королеву. Ну, і ще якихось лівих типів, які нащось причесалися збоку. Його Світлість, граф Жан та Її Світлість, графиня Нора? А, точно: вони також щойно одружились…

Витончені мармурові стіни поблискували своєю білизною, і бешкетні сонячні зайчики мерехтіли у їх глибині – так, це був палац Андерталю. Новий, відбудований, прекрасний. А довкола саджанці майбутніх величних дерев – ще не скоро цей сад порівняється з тим, на чиєму попелі виріс.

– Кохана, чому ти так наполегливо вдаєш, ніби забула, що перший танець за традицією наш? – невинно поцікавився Андре.

– А, що? – стрепенулася я.

– Так, якщо навіть найменший шоколадний торт так на тебе впливає, то на наступному святі будуть тільки медові! – пригрозив Андре та подав мені руку.

– Що?! Та ти не посмієш! – обурилась я і кинула переляканий погляд на шоколадне диво на дальньому столику.

Але вмить задзвеніла мелодія, і ноги понесли у танець. Дві пари закрутилися залою під тремтливі акорди, серце вкотре забриніло від щастя. Так тихо шелестіла вишукана сукня, так м’яко торкалися ноги землі, а сильні руки обіймали й вертіли у вальсі… Ці карі очі, цей неповторний погляд і радісна усмішка на устах – що ще потрібно для щастя?..

Шоколадний тортик!

Певна річ, я не витримала й потягла всіх до дива на дальньому столику. Доки я мовчки насолоджувалась блаженством, компанія обговорювала того безсмертного, який додумався щомісяця змінювати правила етикету. Граф Жан розгубився у виборі виделки, Андре глузував… Зрештою я безтактно вказала рукою на винуватця всіх бід. Звідки я його знаю? А в мене також виникали запитання з приводу його безсмертності…

Мама тільки несхвально похитала головою, а батько не стримав солідарної посмішки. Ой, чує моє серденько, збереться темної нічки наша банда і розбереться з цим безсмертним…

А потім наша дружня королівська сім’я вибралася на терасу й стала приймати вітання. Усі ці герцоги та графи… «Многії літа… многії щастя… многії діточки?»

– Я не зрозумів, ти куди брошку засунув? – шикнув на Піта Андре. – Ану, верни, де було! Вона під шиєю повинна бути!

– Чуєш, ти б краще Ізабель сказав, щоб перестала дротики в сукні ховати!

Але по тому, який безнадійний погляд кинув на мене Андре, я зрозуміла, що в цій суперечці перемога за мною. Чесно, я б ще й ножичка у чобота сховала… та ба! Пограбували, обікрали, відібрали мої улюблені чоботи! І сунули замість них…

Та тут я широко усміхнулась: ні, це диво на моїх ніжках варте тисячі таких чобітків! Нарешті, нарешті мої багатостраждальні кришталеві черевички змогли виконувати пряму свою функцію! А то ламають тут всякі «правиці»… Ах, той героїчний екземпляр не вижив, Андре довелося майструвати новий. Та пам’ять про «героя» житиме вічно.

– Ваші Величності, Ваші Світлості, – почулось шанобливе, і перед нами вигулькнув генерал Готьє із сином. – Маю за честь привітати вас із цим знаменним днем і висловити найкращі побажання!

– Тільки за честь? – примружився Піт.

– О, ну що Ви! – розсміявся Готьє. – Пити за Ваше здоров’я – сама насолода, навіть якщо упустити королівське коріння!

– На жаль, – розвів руками Андре. – Тільки спромігся забути – одразу якісь безсовісні уже рихтують пам’ять! – ми дружно розсміялись. Тільки генералів син виглядав відсторонено й думав якусь тяжкую думу.

Та чого прикидатись? Усі ми знаємо, яку. І що сказати? Ой, не заздрю я бідоласі, не заздрю… Від такого подарунка, який ми скинули на його плечі, і посивіти можна. Ну, і «подарунок» не в захваті. Та ось «подарунок» – ніхто не питав! Іветта взагалі радіти має, що все так обійшлось!

Але ж довго мені не забути її мармизи у той день… Та він не належить до тих, які хочеться згадувати.

Це був один із тих похмурих днів, коли доводиться нести свій обов’язок, хоч би скільки відрази він не завдавав. Страшний обов’язок, гіркий обов’язок – обов’язок суду. Кілька місяців тому, незадовго після нашої перемоги у війні з Кормунгундом, Андре зібрався із силами та зробив те, що повинен – винести вирок.

Аннета Сандоваль знову заливалась божевільним сміхом, зиркала шаленими поглядами, сипала лютими прокльонами, намагалася вирватись… та до лави підсудних вона не дійшла.

Якась темна тінь прошмигнула тоді повз охорону й опинилась біля навіженої бестії. Зала вмить відчула небезпеку, піднялися крики… Вартові рвонули навперейми, але було запізно. Одна мить – полиск кинджала, здавлений скрик – і серце Аннети Сандоваль перестало битись.

Тільки мурашками по шкірі відлунює її останній, передсмертний шепіт, який продовжувала шепотіти з усмішкою на вустах: «Нарешті ми зустрінемось, Тавроне…»