Розділ 28. Театральні ефекти по-нашому

– Прорвались!!! – от тільки не ми, а кормунгундці!

Кілька десятків затятих головорізів виринуло з проходу і кинулось в атаку. Почулись розпачливі крики та зляканий жіночий вереск. А по-доброму ж попереджала, щоб сховались негайно! Так ні, «ми всяких вертихвісток у брюках слухать не будемо!»

Задзенькотіла криця, полетіли стріли. Захисники міста прийняли оборону й оточили непроханих гостей. Самогубців, точніше. П’ятдесят чоловік проти тисячі – це ж самогубці, не інакше! (а в нашому виконанні – неслуханий героїзм із відчутною можливістю на перемогу)

Десять хвилин – і безглуздий напад відбили, прогалину в обороні заповнили, пильне стеження за проходами відновили. Роззирнулась, видихнула – і знову кинулась на мур.

Отож до фортеці ми дістались успішно, ускладнень більше не було – тільки стан Піта лякав. Тяжко поранений і непритомний (зате в госпіталі). А прокинеться? Та звісно! Я не я, якщо не віритиму в диво.

Сходинка, сходинка… Галас, вереск, квиління, прокльони… Ох, чому людство не придумало ніяких штучок, які можна запхати в вуха і чути тільки те, що хочеш чути? Та ні, як би я тоді почула цей стогін і зрозуміла… Ах, що?! Я заклякла на місці та втупилась поперед себе.

Чому з генерала Анселя стирчить стріла?! І чому він валяється на камінні з таким… помираючим виглядом?!

– О, ні… – припала до нього та з жахом усвідомила серйозність поранення.

«От песиголовці кляті! Всього кілька десятків, безглуздий напад – а зняли головного командира по всій охороні! Та що за нахабство, врешті-решт?!»

– Дихайте, не засинайте, все буде добре… – як могла, я затиснула рану.

На горизонті з’явилась група солдатів, за кілька хвилин генерала транспортували до госпіталю. Тільки легше від того не стало, бо оборона полишилась без командира, а всі бодай схожі на командирів люди зайняті на важливих постах, і це все жах, як плачевно!..

– Прорвалися!!! – знову!

Черговий безглуздий напад відбили, та кожен наступний поступово втрачав свою безглуздість… Солдати металися туди-сюди, відтягували поранених, закривали прогалини та знову відновлювали мужній стрій. Через проходи ніхто не повинен пройти!

Та це поки так… невеликі сутички. А битва точилася й на іншому рівні. І пальці тривожно впивались в каміння, руки біліли від потуги, а дихання переривалось із кожним непевним ударом. Я стояла на мурі й дивилась на поле перед фортецею. Колись воно було пшеничним… але зараз – поле бою.

Полки Андре, генерала Готьє та генерала Новеля з’єднались і спільно стримували натиск супротивника. Помалу відходили до фортеці, та ворог напосідав усе дужче, погрожував оточити, вибити дух із нещасної жертви…

Не знаю, як – та точно знала, де Андре. Його фігурка ясним образом виділялась із колотнечі, майоріла гордим стягом – і першою кидалась в бій. Скільки ж разів стискалося серце, бо хтось заходив ззаду… Скільки ж разів обривалась душа, бо він ледве встигав відбити удар… О, як хотіла бути поряд з ним – та стояла на мурі й кришила каміння від безсилля.

– Прорвались! – який вже раз лунає крик і змушує здригатись.

А битва набирає обертів на всіх фронтах. Усе лютіше гримить криця, натискає супротивник, не рахуючи вбитих… Що йому! На місце загиблого завжди стане новий – а в нас? Хіба заплаче кохана та ще раз покришить каміння…

– Прорвались! – гупає в вухах. – Треба валити проходи!

– Не можна! Ще не пора! – так, я тепер за командира. План знаю, витримку маю – тільки відзнаки за «воєнного стратега року» не вистачає!

О, тільки б встигли, тільки б змогли… Наше воїнство стрімко відступало до фортеці – та цього могло бути недостатньо.

– Давай! – лунає по обидва боки, і я розумію: кормунгундці перейшли невидиму межу. Тепер вони в зоні досяжності наших метальних машин! Знялися в повітря снаряди, загуркотіли балісти – і посипалась на супротивника уся наша гостинність.

– Прорвались! – із жахом віддзвонює в скронях. – Треба валити проходи!

– Рано! Не можна! Не зараз! – ото й усе командування в тому, що чітко поінформована, коли пора – і ні хвилиною раніше цього не дозволю.

– Прорвались! – лунає з іншого боку, а я тільки кусаю губи та ловлю поглядом Андре.

Січа іде, снаряди літають… Воїнство спритно рухається до фортеці, та супротивник наступає. Ще трохи – і оточить, розправиться, знищить… Кормунгундці лавиною котилися на нашу зранену, змучену рать і кришили все підряд. Ми знищили «правицю», відбили бажану здобич – та це їх тільки розлютило! Не отримали принцеси – так отримають принца!

О, йому не можна було полишати надійних мурів! Він не мав кидатися в бій, як дикий лев! А може, так краще? Може, солдатам так легше – гинути поряд зі своїм принцом… Куди б вони пішли, якби він вирішив відсиджуватися в фортеці! Так, він краще знає, що палає у солдатських серцях… Він би ніколи не ховався від бою.

– Прорвались! – вкотре здригаюсь від крику. – Ми більше не можемо стримувати натиск!

А супротивник наступає, час витікає крізь пальці, ще трохи – і Андре опиниться в ворожому кільці… приречений на гибель за крок від перемоги!