Розділ 27. Двадцять тактик

Усе сталося миттєво. Пара постатей на помостах метнулась до важелів. Аж тут один з них спіткнувся – і впав усередину страшного механізму! А кормунгундець з іншого помосту спустив важіль. «Правиця руїни» з гуркотом почала дію – дикий крик захолодив цілу душу. Масивні обертові частини затиснули в собі тіло в обладунку та з короткими перервами прокручувались на щабель. А кормунгундець кричав, обладунок тріщав диким тріском, хотілось затулити вуха й очі, щоб забути страхітливе видовище…

Та ось крики стихли, «правиця» пройшла несподівану перепону – і гігантський валун здійнявся у небо. Тієї ж миті вилетіло з голови нещодавнє жахіття, серце стислось в очікуванні розв’язки, а очі прикипіли до снаряда, що рухався в бік скель. За ці короткі секунди душа кілька разів вивернулась назовні, спалахнула й покрилася інеєм… А кам’яний валун вдарився об скелю. За десяток метрів від наміченої! Прохід залишився цілим!

А все тому, що кормунгундець збив собою силу пострілу.

Полегшені вигуки вирвались з горлянок, утроє сильніше запалав войовничий запал. Притлумлений супротивник не вистояв проти лютого наступу, хлопці пустили смолу в дію – і «правиця руїни» спалахнула пекельним вогнем. Затріщало дерево під полум’яними язиками, один з помостів відвалився вбік, здіймаючи снопи іскор… Та ось із темряви вилетів загін Андре.

– Інші частини мобілізувались і підходять! – крикнув принц. – Відступайте негайно!

Так, на центральний табір нашого воїнства вистачило. Та решта супротивника швидко зрозуміла, що сталось – і разом вони розбили б нас ущент. Чого однозначно не планувалось і на що був передбачений спеціальний алгоритм дій.

Усі згуртувались і вишикувались так, щоб звільнені бранці опинились всередині. Адже кормунгундці брали в полон не тільки солдатів, а й простий люд, що ставав на дорозі – навіть діти, налякані та беззахисні, перебували зараз тут, потребували нашої оборони.

Організований стрій рушив у напрямку фортеці (а точніше, рятівних підземних ходів). Пересувалися швидко, пильно стежили, щоб жодна душа, яка нам довірилась, не залишилась тут. Усіх, хто не встигав, тягнули власноруч. Але частина кормунгундців устигла нас обійти й стала на заваді. Знову почалась січа.

Крики перемішувались зі стогонами, ляскіт металу переривався зляканим дитячим плачем, а сильні чоловічі баси зривались прокляттями й лайкою.

Здавалось, що я можу – тендітна принцеса проти лютих, гартованих найманців? Здавалось, як я витримаю – всю цю кров, цей жах та ще й без жодного перепочинку? Але я уже звикла. А генерал Готьє доступно пояснив, наскільки моя шпага краща за їхні жалюгідні тесаки! Наскільки неможливо їм хоч підняти свою залізяку до того, як я тричі проштрикну їх наскрізь! (тільки б він ще їм це пояснив)

І навіть більше, скажу я вам: спитайте хтось, на що я здатна, коли поряд зі мною моя улюблена ватага! (тобто, коли десять файних молодців одночасно летить, щоб відвести удар від якоїсь дівулі)

Бо всі наші елітні лісові війська трималися разом.

– О-о-о, брате, – почулось глузування Горинича, – таке ножище притягнув – ще б підняти міг! – і здавлений крик переможеного ворога.

– Легше, Марко, бо іншим нічого не лишиться! – глумився Грицько. – Еге, Пірс! Кумекаєте, у нашого Решета знову «решетильний» настрій!..

Пірс кинув у відповідь щось запальне, але далі я не слухала, бо відчула, що починаю здавати позиції. Мій суперник жваво наступав, і я ледве встигала відбивати удари.

– Стеж за диханням, – порадив Піт. Він виринув поруч і вклав двох кормунгундців за раз.

Так, послабити захист… удати, що ось-ось впаду від знемоги… задихаюсь, жах в очах… «Хрясь!» – попався, наївний!

– А стиль не змінюється, – хмикнув Піт. – Повториш так ще разів десять – і перестануть вестися.

Ой, а в самого завжди двадцять тактик та ідеальний контроль!

– За тилом дивись, а не зі мною базікай! – огризнулася я. Ніколи не розуміла недоумків, які ляпають язиком, коли вимахують шпагою… і ось – вже ляпаю сама.

– Ти про цього нещасного? – іронічно кинув Піт. За мить «нещасного» не стало.

А кормунгундці все лізли й лізли, беззахисний люд все завивав і завивав… Тому люду не подобалось, що ми так довго добираємось до безпечного місця. І нам не подобалось. Та що поробиш, як кормунгундцям не подобалось, що ми взагалі кудись добираємось?

Аж тут наші присвиснули. Я і собі обернулась, виловивши вільну хвильку – і стала, як вкопана. Німий велет Арто вкотре шокував новою тактикою.

Прискіплива й педантична дворянська натура кинулась перерозподіляти категорії фехтування. Адже щойно на її очах з’явився новий майстер! «Майстер фехтування довбнею»!..

Кормунгундці так розлітались від хлопця, як невагомі порошинки! Арто роздобув таку довбню, як десять моїх ломак, та вертів нею довкола. Хто б не пробував підійти – від нього не залишалося й мокрого місця! Німий велет нагадував смерч, що гуляє синім морем і махом трощить кораблі…

«Та ну його до біса!» – думали кормунгундці після перегляду цих картин та пускалися геть.

 Випад ліворуч, фальшивий удар, блискавична атака з іншого боку – прощавай, голубчику! Так, маленький відпочинок… Хух, та скільки ще? Чи ми вирішили дочекатись решти кормунгундців?.. Ні, знаєте, я проти. От чесно. Пора розчинятись серед скель та потаємних ходів!