Розділ 26. Славний витязь Іскра, король селестійський

Я стрепенулася: «Так, нарешті! Арто зміг! Німі велети – найвірніші, найнадійніші люди на світі!..»

– Що за… – поблідла Аннета Сандоваль. У лави її воїнства врізалися полонені – звільнені та ду-у-уже злі… І кожен при зброї, до слова. – Хапайте її!!! – спохватилась узурпаторка, побачивши, чим обертається справа.

«Пф, мене хапати?.. Зовсім подуріли?»

Кілька кормунгундців прискочили до Грицька й Стецька, щоб допомогти мене втримати – та не тут то було! Коротким порухом я скинула з себе мотуззя і зарядила передньому з ноги. Хлопці тут же добили поганців та кинули мені шпагу. Довкола розпочалася бійня.

 – Рубай нечестивця! Сеттвас направ, Фірталль підфірталль! – чулися хрипкі селестійські баси, і шаблі дзвеніли вогненною крицею.

– Не дамо нашого брата паплюжити! – вигукували кетальці.

З дальніх країв табору також почувся лемент – це вдарили Андре з Новелем та Готьє, щоб навести загальний переполох і не дати кормунгундцям сконцентрувати свої сили.

Охоплена запалом, і я поклала кількох нечестивців. Та потім стала занепокоєно роззиратись навсібіч. Ось зраділим поглядом зловила Піта... Ось ватага, ось ще кілька знайомих облич… Та ніде не було Іскри.

– Розберіться з правицею! – крикнула хлопцям. – А я скоро…

– Що ти… – сторопів Грицько. Та за мною уже й слід простиг.

Довкола точилася бійня, а я бездумно металась між шатер і ледве не кричала з досади. Кілька разів хтось ставав на шляху – та самогубці були нечисленними. Присвітанкову темінь пронизували сліпі стріли – та я вдало ухилялась від кожної. Лише паніка накочувала хвилями, та природжена впертість не здавала позицій.

«Ні! Ні! Ні! – лементувало всередині. – Я не для цього сюди прийшла, щоб піти ні з чим! Він повинен бути тут! Він повинен бути живий! Я повинна його знайти! І я знайду!»

Аж раптом в очі впала картина: непримітне шатро поміж десятків інших. Нічого не дало мені приводу, та серце тенькнуло: «Він там!» Ноги понесли вперед. Та з кожним кроком пробуджувався страх: «Убили! Закатували! Замордували! Конає в передсмертних конвульсіях і помре прямо в мене на руках!..»

Я рішуче відкинула тканину й залетіла всередину. Стілець і зв’язана постать. У світлі від смолоскипа надворі виловила синці та змучені катуваннями риси. Але він ще живий! Похилена голова ривком підійнялася мені назустріч.

Хотіла кинутись до нього – аж раптом наперед вискочив хтось ще.

– Назад! Уб’ю! – затремтів переляканий голос.

Переді мною – зсутулена хлопчача постать. Ще зовсім юний, зовсім дитя…

– Слухай, давай іншим разом, – запропонувала миролюбно, оглушила та кинулась до Іскри. – Ви поранені? – запитала швидко.

– Ні, – через силу видихнув той. – Що коїться?

– Ми влаштували диверсію, – стримуючи тремтіння, зривала мотузки. – Звільнили наших, розбираємось з «правицею» – і змиваємось звідси.

– Як ти мене знайшла? – пролунало запитання.

– Бо шукала, – відрізала я.

На вході підхопила шаблю у вбитого й кинула Іскрі. Метнулась у бік запланованого відступу – та шлях загородила несподівана перепона. Кормунгундців штук з десять. А довкола, як на зло, жодного нашого.

– То як? – кинула Іскрі. – Я беру дев’ять крайніх, а ти – лівого?

Чоловік зиркнув осудливо. Тим часом я пригадувала Пітові уроки: «Поразка очевидна. Пора давати драла!»

– Це вони! – з тріумфом вигукує кормунгундець.

– Ні, он вони! – скрикую різко і вказую рукою в протилежну сторону, а поки вони озираються, хапаю Іскру та втілюю в життя Пітові повчання.

– Хапайте їх! – надриваються ззаду, ошукані невинним жартом.

Ноги спотикаються, Іскра ледве волочиться, так і поривається спинитись та прийняти бій… І тут – іржання. До чого знайоме! Те саме, єдине, неповторне! Майже забуте у вихорі минулих подій…

«Опал!» – тенькає серце, несвідомо з грудей виривається свист.

Іржання дикішає, чуються крики та звук, наче рветься мотуззя… Кілька митей – і з темряви вилітає мій буцефал.

– Застрибуй! – кричу Іскрі й залітаю в сідло.

Вороний кінь радісно гарцює, з обожнюванням ірже щось на своїй дикій мові – щасливий, як дитя, що знову зі мною! А я яка щаслива! Одначе зараз не час, що святкувати возз’єднання.

Отже, полонених відбили, Іскру знайшла… Пора повертатись, бо гаряче стає! А проте, ніхто не поспішав відступати. Кривава бійня точилась, як раніше, стукотіла криця, свистіли стріли… А кормунгундці масово приходили до тями й давали відсіч. У чому справа?!

«Правиця»!!!

Ми вилітаємо на галявину – а вона стоїть! Кормунгундці оточили її щільним колом та відбивали будь-який напад. Одні відбивали, інші – заряджали. Щоб відрізати нас від підмоги. Від єдиного шансу на перемогу.

– Це що таке?! – закричала, коли побачила хлопців. – Чому досі не знищили?!