Розділ 25. Диверсія в лоб

Світанок наближався з невмолимою швидкістю, і наш час витікав крізь пальці. Ще година – і я втрачу батька. Ще година – і кормунгундці почнуть штурм. Ще година – і «правиця руїни» розіб’є незборимі мури фортеці. Якщо Аннета Сандоваль не отримає мене.

– Ти поранена, – усе ще вагався Андре.

– Я сильна, як ніколи, – силувано всміхалася я. – За рідних людей хоч гори вернути готова. Що мені якісь там кормунгундці!

– Ти хоч знаєш, як часто твої вигадки схожі на самогубство? – спробував поглузувати Андре.

– Ну, сам знав, з ким збираєшся долю пов’язати – таку навіжену, як я, ще пошукати треба!

Кутики його губ заледве зрушились з місця.

– Я так боюсь тебе втратити, – прошепотів самими вустами.

– Пф, розмріявся! Таку напасть, як я, ще спробуй тут здихатись!

Хлопець сумовито хмикнув. І чого, спитати б? Його школа – сміятись в очі небезпеці! Але й справді так здавлює в грудях… Ні, ну, скільки можна плакати! А казала ще, що це від Нори потопу чекати потрібно…

Андре ступив крок назустріч. Хотів обійняти, та наткнувся на твердий невідомий предмет і здивовано відступив.

– Це Беатріче з табору прихопила, коли утікали, – мовила я. В руках виблискував кришталевий черевичок. – Візьми собі, – ткнула йому в руки, – на щастя. На диво, – голос бринів тихим шепотом. – Щоб потім вернути… Щоб ще раз сказав, що у світі є диво.

– Обов’язково, – пригорнув мене Андре.

Далі я по черзі обійняла всіх, кого знала, пригрозила дівчатам, щоб не здумали затопити палац, рішучим поглядом окинула хлопців – і гордо виструнчилась перед долею.

– Ну, що ж – починаємо виставу! – скомандувала я.

Кормунгундський табір враз оживився: усю його увагу прикували чотири постаті, що спішно крокували між рядів – тендітна дівчина зі зв’язаними за спиною руками та три її охоронці із єхидними самовдоволеними пиками, що запопали такий скарб.

– От що значить сумлінно виконувать роботу! – шкірив зуби той, що був праворуч.

– Еге, хлопці! – ледь не підскакував лівий. – Така птиця – в такі руки, побий мене грім! Сеньйора Сандоваль нас в золоті купатиме! Дивіться, заздрістю не подавіться! – та судячи з голосів довкола, загроза вдавитись адресувалась здебільшого лицемірній трійці.

– Вона ще навіть пручатись пробувала, то ми їй показали, хто тут хто! Кумекаєте, га? – заливався той, що праворуч. А потім нахилився до мене й непомітно шепнув: – Ти впевнена, що зможеш розв’язати? Може, надто туго?

Я пирхнула:

– Андре бантиком зав’язав! Куди вже тугіше!

Грицько протяжно зітхнув.

– Усмішку ширше, – прошипів Стецько.

– Ти ся Арто поради давай, – зашипів у відповідь той. – Бо йде, як у воду опущений!

– Мало того, що опущений, то взагалі, як потопельник… – підхопив Щогла. А потім випростався і крикнув вже на повен голос: – То що, прісноводні молюски – бачили як треба? Ото дивіться і вчіться, медузи безхребетні!

Один кормунгундець гаркнув у відповідь щось абсолютно нелітературного змісту, та Щогла тільки самовдоволено вишкірився і з виглядом переможця пройшов далі.

– Справді, Арто, завалиш усю операцію, – шикнув Грицько. – Хіба так виглядають мерзотники, які на сьомому небі від щастя, бо зловили таку рідкісну полонянку?

Арто горою тупцяв позаду й тяжко зітхав. Але ми не пам’ятали, що б кормунгундці набирали у свої ряди німих велетів. Не пам’ятали, що б співчували своїм бранцям. Тож довелось і йому почепити звіриний оскал.

– Ви їх десь бачите? – шепнула я.

– Ні, – гірко видихнув Щогла, даремно роззираючись навсібіч.

– Спробуймо кумекати логічно, – запропонував Грицько. – Там, де ся легко відбити, вони їх не тримати не будуть. І біля Високості також, бо ж вони ся бридитися будуть. Значить, це має бути широка і відкрита галявина, яку легко…

– Пам’ятаєте, ми таку пробігали, коли тікали з оточення, правда?

– Отам, де ти верещала на всю горлянку, бо тебе кінчик стріли подряпав?

– Ліворуч звідси, – пригадав Грицько.

Несподівано попереду завиднілися яскраві вогні та знайоме пурпурове шатро.

– Так швидко, якір мені в бухту! – видав Щогла.

– Ну, Арто, вся надія на тебе! – підбадьорливо кинув Грицько. Дужа постать розчинилась між шатер, а ми вилетіли на галявину.

– Вона тут! – закричав Стецько, тикаючи мене на всі боки, мов іграшку.

Я чарівливо посміхалась, як зірка левиного цирку, а проте, новина й так була відома кожному. Єхидне збіговисько, що так густо обступило галявину, враз загуло, і суперзірка відчула, як же їй некомфортно… Аж раптом усі стихли. Я глянула поперед себе й миттю зрозуміла – з’явилась Аннета Сандоваль.

– Так, так, так, – солодким голосом промуркотіла вона, – хто це завітав до нас на гостини? Невже моя дорога і єдина племінниця?

– Пф, кого б іще занесло до такого болота? – одразу пішла в наступ я.