Розділ 24. Теннерісе, висловлюйся ясніше

Крізь темряву не було видно її очей. Але вона його бачила. Давно вже навчилася бачити в темряві.

– Отямився? – зневажливо хмикнула.

Постать навпроти рухнулась, скрипнули мотузки. Спочатку він нічого не зрозумів. Та був не з тих, хто довго оговтується. Рухнувся і завмер. Зціпив зуби. Хотів відшукати її очі. Але чув тільки голос.

– Леандро, Леандро! – засміялась вона. – Невже це справді сталось? Невже ти справді в моїх руках? Невже Еглірра подарувала мені цю мить? Що ти зараз такий слабкий, безвольний, безсилий!

Він мовчав. Бо ще змалечку навчили: навіть на колінах залишатись королем. Навіть при смерті виглядати велично. Навіть зв’язаним дивитись так, наче тримає в руках цілий світ.

– Та що ж ти мовчиш, любий Леандро? Може, в роті пересохло? Хочеш води?

– Навіщо ці прелюдії, Аннето? – рикнув він. – Хочеш кінчати – кінчай по-селестійськи: одним махом, одним словом, одним ударом. Чи товариство потворного черктарця настільки змінило тебе, що ти переходиш до північних традицій? Рубати мілкими порізами, доки на жертві не залишиться живого місця.

Шатро залило її хихотіння. Це знамените божевільне хихотіння гієни…

Він знав: це збігають його останні хвилини. Вона чекала цього все життя. Вона ловила його двадцять років. Вона тільки й снила тією секундою, коли власними руками всадить йому в серце кинджал!

І раптом вона зупинилась. Моторошна тиша запала довкола.

– Ти думаєш, що я божевільна? – роздався її голос. Незвично хрипкий, до живого надламаний, і тому такий страхітливий. – О-о-о, ви всі ці роки вважали мене божевільною… Ви сказали: «Вона зрадила ціле королівство, бо їй всього-на-всього розбили серце. Вона погубила тисячі життів, бо збожеволіла від маленької образи. Вона віддалася Хіррті, зрадила власну сестру, бо ця вертихвістка відбила у неї коханого!»

Він здригнувся. Йому вперше за всі ці роки стало по-справжньому страшно. Чи божевільний той, хто говорить про власне божевілля? Чи це тільки робить його божевільнішим?

– Спинися, Аннето, – сказав він. – Ти знаєш, ще не пізно. Ніколи не пізно! Я присягаюсь: ніхто тобі нічого не зробить. Я присягаюсь: відступись – і підеш з миром. Я присягаюсь пред Альтарром: я не знав, що ти в мене закохана! – і знову здригнувся.

Вона засміялась так голосно, моторошно, шалено, що здригнувся б кожен.

– І ти справді думав, що все це через тебе? – якісь мурашки сипонули по спині. -Ти справді думав, що я настільки божевільна, щоб спопелити усю Селестію через нещасну, жалюгідну, оманливу закоханість? – спитала вона, і холодний піт виступив йому на чолі.

Так, він так думав. Так, вони всі так думали. Але що, як вони помилились?!

– О наївний, самовпевнений Леандро! – сміялась вона. – Такий же, як завжди! Такий, як тоді! Та який же ти красень?.. Який ідеал?.. Таких, як ти, сотні! Таких, як ти, кожен другий! Та я забула тебе того ж дня! – вигукнула вона.

Ті слова застигли йому в вухах. Мороз розповзався по шкірі, напинав усі струни напруги: він не знав, що буде далі. Майстерний воїн, тактик, полководець – він знав кожен крок супротивника, та не міг передбачити, що зробить вона. Катуватиме болем чи катуватиме словом? Залишить конати, поки не стане жодного, хто йому дорогий, чи порішить просто зараз?!

І тут… вона впала перед ним на коліна.

– Я молю тебе, благаю, заклинаю: порятуй! – закричала вона. – Покажи мені мапу, розкажи мені шлях, відкрий ту таємницю, яку зберігав усі ці роки! Я благаю тебе, я молю: проведи мене до таємного сховку!

– Звідки… звідки ти знаєш?! – похолонув він.

– Бо я кохала! Я кохала Таврона! – ридала вона.

Він знову похолов. Так, це ім’я він не забуде ніколи. Це ім’я до сьогодні стоїть йому в вухах, той вираз обличчя досі йому сниться…

– Ти віддав його на волю Теннеріса! Ти замурував його в тих клятих печерах! Я благаю тебе, я молю: мені потрібен той пекельний порох! – гарячі сльози зрошували йому ноги.

А серце роз’їдала якась мла. Болюче розуміння накочувало хвилями, жагуче осяяння каламутило розум.

– Забудь про це. Ніякого пекельного пороху нема, Таврон його вигадав, – ледве видавив пересохлими вустами.

– О, легендарний Антвармап! Легендарний Антвармап згорів дотла! – вчепилась йому в ноги. – Ти думаєш, що я повірила твоїм безглуздим вигадкам? Ти думаєш, я повірила, що тисячі таємних ворогів підпалили його зі всіх сторін, і тому він згорів? Ні! Ні! Ні! Він згорів дотла, бо вибухнув пекельний порох! А ти злякався того, що накоїв, і сховав його! Сховав від усіх!

– Послухай, Аннето…

– Але ж ні! – кричала вона. – Ти не знищив його! Ти його просто сховав, тобі не стало сили! Ти думав, що колись таки використаєш його, і ти намалював карту! Але де? На чому? На кому?! – розпачливий голос пронизував до живого. – У Беніти народилось немовля, і ти намалював ту прокляту карту їй на плечі!

Йому було так страшно, як ніколи в житті.

– Знаменна родимка, яка так точно сходиться із нашим гербом! Троянда в полум’ї! – трусила його. – Невже ти думав, що хтось повірить у ці нісенітниці?! Не буває таких родимок, це ви її намалювали! Нанести карту на плече немовляти! Додуматись тільки!.. І ви кажете, що це я божевільна?! – гриміли слова, наче вирвані з самої душі. – Це вас побрав Трівалл, а не мене! Це ви мене змусили ламати вам життя!