Розділ 23. У вогненному кільці

Таємнича ніч закутала в обійми землю, і все лаштувалося спати, змиваючи з себе залишки денних турбот – але жодному з нас було не до сну. А денні турботи повернулись нічними кошмарами й оточили фортецю зі всіх сторін, утроє перевершивши будь-які минулі жахіття. Десять тисяч! Десять тисяч пекельних вогнів обступили всі підходи до фортеці та перекрили будь-які шляхи до втечі!

– Це так виглядає кінець? – тихо запитав якийсь солдат.

Ми стояли на мурі та з жахом вдивлялись вперед. У темну ніч та палахкотливі вогні, що так віддано зігрівають в найсильніший мороз… і водночас так вселяють розпач та гасять останню надію на порятунок.

– Ні, це тільки прелюдія, – почувся холодний голос генерала Анселя. – Кінець буде завтра. Коли усе це кодло піде в атаку і зітре фортецю із лиця землі. Коли нечестивець брудним чоботом притисне тебе до землі та змусить благати помилування, а потім все одно проштрикне наскрізь.

Тієї ночі не спав ніхто. А під ранок стало тільки гірше. Бо побачили: їх було не десять тисяч – їх було п’ятнадцять!

Побілілими руками я вчепилася за кам’яні поручні муру та дивилась на полчища супротивника. Краєм ока помітила, як поруч проходив солдат і як трусилися у нього жижки. У генерала Готьє сіпалось підборіддя. Жінки й діти голосили на повен голос, тільки воїни мужньо мовчали та карались безмовно.

Оце стільки часу боротись, щоб вкотре зрозуміти, що все було марно! Стільки зусиль докласти, стількома життями пожертвувати, щоб пробитись до мети – і знову опинитися лицем до смерті. Хоча… скільки разів це вже повторювалось? Скільки разів знаходимось за волосину від гибелі? І скільки разів рятувались від впертої напасті! Може, і тепер мине? Може… трапиться диво?

Ще ніколи я не просила так дива, як тоді.

Несподівано між ворожих лав почався рух. Загриміли войовничі сурми, заметушилися ряди – і пропустили вперед постать на баскім коні. Білий прапор майорів над ним – кормунгундці вислали посланця.

Андре миттю вискочив на мур. Він судомно стискав шпагу, хоча знав, що ніколи не підійме зброї на того, хто прибув для переговорів. Кілька нескінченно довгих хвилин – і посланець спинився перед мурами фортеці.

– Я прибув говорить від імені Аннети Сандоваль! – прокричав звучним голосом. – Її Милосердність, чинна правителька Селестії з милості Кормунгунду, Аннета Сандоваль чудово розуміє, в якому становищі ви опинились через власну дурість. Адже лише божевільний може насмілитись стать на шляху в Кормунгунду! І навіть після стількох необдуманих кроків з вашого боку Її Високість досі готова проявить милосердя і помилувать своїх ворогів. Здайтесь без бою – і залишитесь живі! Визнайте правління Кормунгунду – і залишитесь вільні!

– Воля під правлінням Кормунгунду? – хмикнув Андре. – Це рабство, юначе.

Навіть здалеку було видно, як обличчя кормунгундця залило яскравою фарбою.

– Життя під чоботом у вашого брата? Це гірше смерті. Здатися без бою? Це ганьба на все життя. Після такої – і жити даремно, – провадив Андре. – І якщо хтось вважає, що Кеталь здатен на подібні речі – йому слід перевіритись на черепно-мозкові травми.

На останніх словах солдати здійняли войовничий гул та підтримали принца. Такі погляди їм до вподоби! З такими словами вони не проти йти в останній бій! З таким презирством вони готові зазирнути в очі смерті!

– Ви не знаєте, що коїте, – рикнув кормунгундець. – Але Аннета Сандоваль знає все. Вона передбачила такий поворот подій. І знає, як швидко остудить ваш запал.

Якась тривога шпигонула у серці: «Про що він? Що вона знає? Хіба битва остудить запал?»

– Також Аннеті Сандоваль відомо, – наче смакуючи кожним словом, вів кормунгундець, – яка важлива персона ховається за стінами цієї фортеці. І ні – йдеться не про принца і не про короля. Йдеться про наївне дівчисько з вірою в диво та родимкою на плечі! – усе тіло пробрало тремтіння. – І про те, які важливі люди потрапили на гостини до Її Величності Аннети Сандоваль. Зокрема, кровний родич цього дівчиська! – вигукнув кормунгундець, і я ледь не зомліла.

Усі мої побоювання виявились правдою! І навалились на тендітні плечі, як грім серед ясного неба! Стільки часу шукати його… щоб знайти у полоні в найбільшого ворога! Знайти, щоб втратити! Знайти – щоб більше ніколи не зустріти.

– Так, Аннета Сандоваль знає все! – реготнув кормунгундець. – А ще вона чудово знає, що станеться із цим кровним родичем, якщо ви не припините безглуздої боротьби. Озирніться! У вас немає жодних шансів! Здайтесь – і милосердна правителька збереже ваші життя. Видайте нам це дівчисько, селестійську принцесу – і будете помилувані! – руки вже кришили каміння від усвідомлення власної безсилості. Впивалися в мур, здирались до крові… – Одна жертва – заради рятунку багатьох! Чи ж не вигідно, панове? Але думать над цим ви можете до самого ранку. А не приймете наших умов – кілька голів опиниться на списах перед вашими очима. А далі – познайомитесь з «правицею руїни»! – із пафосом закінчив кормунгундець і галопом помчав геть.

А мене покинули останні сили. Вимирущий вид загублених селестійських принцес виявився беззахисним перед такими ударами. Очі заволік туман, ноги підкосились… і тільки чиїсь сильні руки встигли мене підхопити.