Розділ 22. Фортеця перед боєм

Хочу тортик. Як про таке можна думати в таку мить? А так: востаннє, перед смертю.

Група арбалетників попереду войовниче націлювала арбалети, коли раптом і ззаду долинули загрозливі крики, і ми зрозуміли, що оточені зі всіх сторін. Зараз розпочнуть стрільбу – і кінець нам.

Я сумно глянула на Андре: «Слухай, а давай, загинемо в поцілунку!» Але судячи з його обличчя, думав він не про це. Вперіщив погляд уперед, наче знову чогось сподівався.

– Лягай! – раптом заволав Андре, і всі попадали на землю.

Передня група арбалетників ні з того ні з сього дала вогонь – і начисто перестріляла всю задню.

«Тортик не поділили???» – висловила кмітливе припущення, поки люто відкашлювалась від дорожнього пилу.

Андре скочив на ноги та зірвався на крик:

– Ви там зовсім глузд втратили?! Та ви нас мало до смерті не налякали! Думали вже, що ті кляті песиголовці обійшли й оточили!

– Помилуйте, Ваша Високосте… – здалеку пробелькотів один арбалетник. – Такого більше не повториться! – нажахано глянув на короля. – Простіть, Ваша Величносте! Ми…

Ах, то це воїни Кінас-Торілю?! А бодай його! Та за такі жарти головою поплатитися можна! Ану, щоб до завтра… від кожного був мені тортик!

– Негайно відрядити трьох солдатів, щоб дослідили ситуацію з тилу, – залізним голосом скомандував Андре. – Близько має бути кілька поранених, яких ще можна врятувати.

– Так, Ваша Високосте! – виструнчився арбалетник та кинувся виконувати наказ.

– Тут також поранені. Лікар є? Нашвидку оглянути й доправити до фортеці.

– Так, Ваша Високосте!

– А де Ансель Сен-Лоран? Я ж передавав, щоб генерал сам вийшов назустріч.

– У фортеці невеликий заколот…

– Ясно, – видихнув Андре. – Тоді охороняйте вхід і не висовуйтесь. Батьку, після Вас! – гостинним жестом запросив до таємного входу.

– Тобі зле? До фортеці дотягнеш? – стурбовано поцікавився Андре.

– Та що вже там, – насилу відмахнулась я. Він міцно тримав мене за руку. – І як у тебе завжди виходить виходити з бою без жодного поранення? – кинула задумливо.

– Та де! Он же – ввесь подряпаний!

– Та хіба це поранення?..

Ми стрімко просувалися підземним ходом, воїни Кінас-Торілю освічували шлях смолоскипами, і нарешті був час перевести дух. Проте недавні події страшними картинами закарбувалися в пам’ять та не сходили з-перед очей.

Ми вже у безпеці… Прямуємо до своїх, під надійним захистом – в надійні руки. А як багато залишились там, на полі бою – чи мертві, а чи зв’язані по руках і ногах! О Піт, бідолашний Піт! Таку драму пережити – і потрапити в полон! А Іскра? А решта селестійців?!

Король скосив на мене похмурий погляд:

– Як хоч звати цю твою пасію?

– Ізабель, – з гордістю мовила я. З ображеною гордістю! Я би ще постояла за себе, але втрутився Андре.

– Це загублена селестійська принцеса, – мовив він.

– Що?! – не по-королівськи оторопів король. – Увесь цей час, у лісі з розбійниками – селестійська принцеса?!

– Це краще, ніж на троні з кісток і погублених життів, – фиркнула я.

Конрад ІІІ спалахнув, але промовчав.

– Тож берегти цей скарб у твоїх інтересах, – констатував Андре. – Не знаю, як інакше ти зможеш помиритись з селестійцями!.. Бачиш, який я сумлінний син? Навіть закохатися зумів, не перешкоджаючи твоїм бажанням! Ти ж цього хотів – щоб я одружився з принцесою? І об’єднав два королівства? – гаряче говорив Андре. І хоч йшлося про одне, було видно, що думки займає зовсім інше. – Як… Як ти взагалі міг?! Чому ти не сказав мені про брата?!

– Монархи про такі речі не говорять, – відказав король.

– Я… я повірити не можу! – я бачила, як Андре роздирає зсередини. – Увесь цей час у мене був брат… і ти про це знав! І за будь-якої нагоди намагався його вбити! Рідного сина! Ти просто хворий! Мені навіть уявити страшно, що за людина переді мною! – Андре хотів відірватись вперед, та Конрад ІІІ його перепинив, схопивши за руку.

– Ти нічого не розумієш, – прошипів він.

– Що не розумію?! – Андре не стримував крику. – То поясни! – так, а вся наша дружна компанія залюбки послухає…

– Тут?! – недвозначно повів поглядом на присутніх. Ішли красивою вервечкою, ніхто не відставав.

– Шановне товариство, двадцять кроків назад, – скомандував Андре, продовжуючи стискати мою руку.

– А вона? – без жодної симпатії в голосі видавив король.

– У мене немає жодних таємниць від коханої! – гордо випалив Андре.

– Так, у мене є! – гаркнув Конрад ІІІ.

– Так, не буде!

– Буде!

– Добре! – гримнув Андре. – Леоне! – хлопець швидко опинився поруч. – Тримай скарб, відповідаєш головою.

«Як завжди!» – скрушно видихнула я.