Розділ 21. Змова десятьох – погибель сотням

Я закрила рот рукою, але було вже пізно. Мене помітили: короля перекосило, а Піт поблід іще більше. Кілька секунд панувала німа тиша: від почутого я втратила дар мови. У голові наче брязкали цимбали, думки змішалися в кашу… «Батьку?!» – відлунювало досі, і я не вірила тому, що чула.

Ну, це ж неможливо! Він не може бути йому сином! Це абсурд!

А все ж… а якщо… але як?!

– Підслуховуєш? – безбарвним голосом промовив Піт.

– Що ти… – пробурмотіла я. – Просто застрягла тут, в заростях, якраз на допомогу кликати збиралась…

– І довго збираєшся?

– Дівчата, вони такі: завжди довго збираються…

Піт замислено гмикнув.

– Ти здивована? – тим же безбарвним голосом провадив він. – Що ж, я теж був здивований, коли дізнався. І ти вже, мабуть, здогадалась… Це сталося у «підземеллях мари».

Ось і настала вона – ця довгоочікувана хвилина щирої сповіді.

– Сиджу у повній темряві, крижанію від холоду… Пробую забути, як виглядає сонячне проміння, щоб душу не розривало від усвідомлення, що вже ніколи його не побачу… Але він добре потурбувався про те, щоб від тієї душі залишилися жалюгідні уламки, – коливання його голосу змушували здригатись і нагадували вовче гарчання. – Це навіть описати тяжко… Приходить, засліплює факелом і починає обдивлятись з голови до ніг. А потім каже: «Як довго я чекав цього дня – коли ти будеш у моїх руках, і я позбудусь цього тягаря… А ти ж навіть не уявляєш, яким тягарем став для мене з тієї самої миті, коли народився! Бо позашлюбний син – тавро на все життя!» Він говорив, а я навіть слова сказати не міг, так пересохло в горлі! А він продовжує знущатись: «Здивований? А міг би й раніше здогадатись… ще в дитинстві. Той, кого ти називав своїм батьком, ні разу не гляне у твій бік… І всі ці дивні люди, що приходять і йдуть, вручаючи таємні пакунки… О, спочатку я навіть поклав за обов’язок турбуватись про тебе! Рідна кров усе-таки, нічого не поробиш…» – перекривляв голос Конрада. – «Але потім наслідки твого існування перейшли межу. Мені кортіло звести тебе з цього світу… Але ти був тільки дитиною! Пам’ятаєш той поспішний переїзд? Я думав, що коли ти будеш далі, мені буде хоч трохи легше… Але ти просто природжений псувати всім життя! Додуматися закохати у себе принцесу… принцесу, яку я назначив своєму законному спадкоємцю! І ніби мало було мого попередження… то ти перейшов усі межі! Стати розбійником! Нападати на мої карети! Розхитати усе моє королівство! Усе життя ти мені, як кістка в горлі! Так більше продовжуватись не може». І він просто вирішив віддати на страту власного сина, – з якоюсь божевільною усмішкою розвів руками Піт. – Просто вибору іншого не було. Бо мене ж узагалі не повинно було бути! Ти уявляєш?.. – перейшов на шепіт. – Він просто розвернувся і пішов – а я сидів і божеволів. Хотілось кинутись за ним – та залізні кайдани впивались у тіло і не давали поворухнутись. Хотілось хоч крикнути наостанок – та від спраги й потрясіння просто онімів. А потім знову – темрява і порожнеча. Добре придумав, як помучити гірше смерті… Ти ж, мабуть, знаєш, як це – сидіти й благати Небо про те, щоб позбавило тебе можливості думати? Але в мене не вийшло, – цей розпач у голосі та моторошні вогні в очах. – Я гнав думки з голови – та вони приходили тільки частіше. І я просто сидів і божеволів! Як?! Чому?! За що?! А потім я побачив його. Ні, він не приходив… Марення почалися. І цей нестерпний образ ніяк не сходив з очей – «законний спадкоємець престолу»… Подумати тільки: у нього є все. А в мене – нічого! Йому – сім’ю й королівство, а мені – гоніння і страту! Йому все просто так, а я щодень боровся за життя… І нічого не виборов! Хіба життя справедливе?! Скажи мені, скажи хоч щось! – кричав він. Я не здобулася й на слово… – Мовчиш? Отак мовчали темні стіни катівні, коли я божеволів наодинці зі своїми думками! Мені кортіло видерти з нього душу і вселити в своє тіло, щоб відчув… відчув, як воно: бути нікому непотрібним, покинутим і приреченим на страту власним батьком. Та я з дитинства тільки й мріяв, щоб батько посміхнувся до мене хоч раз! А він також ненавидів мене – як всі навколо. І тільки зараз я дізнався, чому… Бо я лише нещасний байстрюк! А от він… а він – законний спадкоємець престолу. Йому все просто так – королівство, щасливе дитинство, батькова ласка… І зараз я дивлюсь – а він же навіть не цінує! Невдячний, розбещений егоїст! Отак розкидатися людьми і сотнями життів… отак запросто спалити рідне місто… отак не цінувати того, що просто маєш батька. А в мене його ніколи не було! Так за що йому все, а мені нічого?!

В душі щось перевернулось, коли Піт докричав останню фразу, і я нутром відчула, що не тільки я почула цей монолог. Що зовсім поруч заклякнув хтось ще, і світ для нього став із ніг на голову.

– Ти думаєш, – вкотре перейшов на шепіт, – він білий і пухнастий… А він позбудеться мене, щойно дізнається, що в законного спадкоємця з’явився суперник-байстрюк.

А з іншого боку галявини застиг Андре. Білий, як сніг. Темний, як хмара…

Охоплений раптовою підозрою, Піт замовк і зрозумів, що цей нажаханий погляд я спрямувала не на нього. Під ногою Андре тріснула гілка. Вони зустрілись очима.

– Андре… – голос короля здригнувся, і принц перевів свій погляд на нього: порожній та переповнений водночас, крижаний та охоплений полум’ям, болісний і гнівний…

Той погляд неможливо описати. У ньому гуляла страшна буря і панувала моторошна тиша. Запитання і відповідь, божевілля і ясне розуміння. Від такого погляду хочеться бігти за край світу – та він не дає зрушити з місця.