Розділ 20. Випадково захопила «язика»

Ні, водички він не хотів. Зараз він скидався на того п’яного маніяка, що вже на мене нападав… Тільки вся проблема була в тому, що цей був тверезий. І замість нещасного ножика, при поясі у нього поблискувала шабля.

І я одна – без шпаги!

– Стій на місці, – сказав кормунгундець, і мене аж пересмикнуло, що це той самий момент, коли пора зробити протилежне.

– Та випийте краще водички! – порадила я і метнула в нього флягу.

Загублена селестійська принцеса не придумала нічого кращого та цілилась в обличчя. Певна річ, промахнулась. І вмить зірвалася з місця, бо пичку його так неприродно перекосило від гніву…

– Стій, дівчисько! – гаркнув кормунгундець та кинувся за мною.

«Дурепа… дурепа… дурепа… – бідкалась на ходу. – Кинути захищений табір – в такий непевний час та ще й без шпаги! Є в мене, звісно, ножичок в чоботі… Але як мені його дістати і що це дасть проти його шаблі?!»

Попереду розляглася колода, епічним стрибком довелося перемахнути через неї, ледь не переламавши кінцівок. Та й кормунгундець залишився цілим і не відставав ні на крок…

«Варвари! – обурювалося моє єство. – Ну, що це за реакція така?! Побачив дівчину – і одразу навісніє! І так тупо з кожним! Ненормальні! Дикуни! Варвари!..»

Ще один стрибок – і ледь не вивернула ногу. Від шаленого темпу не вистачало дихання, давалася взнаки недавня крепатура, різким болем відгукувалось в боці… Рано мені ще так бігати!

А куди я взагалі біжу? До табору?! Не можна до табору! Він же взнає дорогу, тихенько змиється і розкаже побратимам!

«Розвертайся, егоїстко! – наказала собі. – Чи ти ще мало насолила тим селестійцям, що додумалась вижити і бестія Сандоваль так навісніє?! Ні, ну, привести заклятого ворога прямо під табір… Пра-во-руч!»

Я різко взяла вбік та метнулася далі.

Скільки часу можна так носитися?! Придумати пора, що з цією напастю робити!

І так я зосереджено задумалась, що ледь не врізалась в стовбур попереду.

«А це ідея!» – осяяло мене.

Намітила попереду красивий стовбур, обернулась, щоб глянути, чи далеко мій переслідувач – і тут же на повному ходу влетіла в дерево. Бідолашна утікачка «втратила свідомість»…

Користуючись суто жіночим мистецтвом дивитись з-під закритих повік і шикарних густих вій, я побачила, як паскудник спинився. Почав нахилятись наді мною з підозрілими намірами… І коли вже ось-ось зібрався приводити їх у виконання, «непритомна я» різко рухнулась, вихопила його шаблю з піхов та полоснула тому в живіт. Густо бризнула кров, і з диким стогоном кормунгундець звалився на землю. Я скочила на ноги і збиралася добити поганця, аж тут роздався голос:

– Не бий лежачого! – чи то суворо, чи глузливо, чи навіть повчально наказав мені він, і я обернулась, готова пошматувати будь-кого, хто до мене наблизиться.

Та це був всього Іскра.

– Не підкрадайтеся до мене ззаду, це небезпечно, – похмуро мовила я. Надто швидко згадала, чиї слова призвели до моїх ридань.

– Добре-добре, – посміхнувся у темряві селестієць. – Ти не злись, що зупинив праведну помсту, але, бачить Альтарр, краще лишити його живого і використати в якості «язика».

Я так прикинула в голові його слова, і мусила визнати, що гад правий.

Іскра обернувся та свиснув. З хащів вигулькнуло дві постаті зі смолоскипами.

– Зробіть, щоб вижив, – кивнув на лежачого, – потім допитаємо.

– Буде зроблено, – виструнчились постаті й прийнялись виконувати наказ.

– І, до речі, позич смолоскип, – попрохав одного Іскра. Багряний вогник одразу перекочував до його рук. – Отже, сеньйорито, – звернувся до мене, – чи не час повертатись до табору? – жестом запросив іти поряд з ним. – Як бачите, ваш принц мав рацію, що тут небезпечно.

Я гмикнула.

– А Ви, бачу, ніколи не ходите без охорони? – запитала глумливо, порівнявшись із селестійцем.

– І Вам також раджу, як на воєнний час, – парирував він.

– Що Ви взагалі тут робите? – огризнулася я.

– За Вами пішов, передчуваючи біду, – хмикнув селестієць. – І недарма, як виявилось.

– О, і давно Ви за мною спостерігаєте? Якщо давно, то мали б змогу побачити, що з усіма своїми бідами я прекрасно справляюсь сама!

– О! Альтарр мені свідок, коли я побачив, як Ви вдарились об стовбур і знепритомніли, тієї ж миті зірвався Вас рятувати… Але помилуй Тіккас, який же я був здивований, коли зрозумів, що це всього лише Ваша майстерна гра!

– Що ж, зрозуміти, як майстерно я можу грати, Ви могли ще під час нашого поєдинку із Вишкою, – зверхньо зауважила я.

– Але зараз Ви просто перевершили власну майстерність!

– Припиніть, – відрізала похмуро. – Мене дратують Ваші нещирі компліменти.

– Ви хоч знаєте, з якого боку табір? – одразу перейшов на глузливий тон.

– Так, з боку лісу! – я закипала від обурення.

– Та годі, не сердьтесь, – мовив примирливо. – Я ж не зі зла!