Розділ 19. Давні союзники

Кожен зірвався на ноги, мов по команді. І тут же почувся пронизливий свист – за пів метра від мене в дерево увіп’ялась стріла.

– Усім стояти й не рухатись! Інакше кожен сміливець отримає стрілу в горлянку, бачить Альтарр! – почувся із темряви чийсь грізний голос. Знайомий, причому. – Ну, і руки за голову, як водиться! Не станемо порушувати традицій.

Наша компанія повільно й обережно виконала наказ. Тільки Його Високість Андре та Її Високість Ізабель вирішили, що така поведінка їх не гідна, та залишились стояти, як стояли. З-за стіни густих зарослів вийшли озброєні постаті, замкнувши нас у щільне коло. Першим маршував саме той, кому належали попередні слова. При відблисках полум’я я побачила в його руках арбалет, при поясі – шаблю.

– Я незрозуміло виразився, хлопче? – прогарчав він до Андре. – Руки за голову!

– Надто вільне звертання, Вам не здається? – зухвало кинув той, і не поворухнувшись.

– Назвися! – гаркнула постать.

– Його Високість, принц кетальський, Андре ІІ.

Фатальні слова здійняли серед селестійців страшний гул – гул обурення, зневаги, погрози. Щільний стрій заворушився, заскреготіла зброя, порушились лави… Спиною пробіг холодок: і це їх ми збирались просити об’єднатись проти спільного ворога?..

Але подібну реакцію можна зрозуміти – я досі пам’ятала ту розмову в тронному залі й те, чим вона закінчилась. Такі образи рідко залишають без помсти… Але впасти вона повинна не на Андре!

– Он воно як… – протягнула постать з арбалетом, і голос її не віщував нічого доброго. – Ви чули, хлопці, хто попався нам в руки? – знову загрозливий гул. – Помилуй Тіккас, як цікаво виходить… То, може, ще й шановний батечко Ваш тут?

– Так, тут, – відказав Андре. – Але говорити з Вами не буде.

– І з чого б це? Досі відходить від попередньої розмови? – уїдливо запитав селестієць. – Чи, прости його Альтарр, вважає мене не гідним співрозмовником? І все-таки я волів би з ним поговорити. Хлопці! – крикнув протяжно. – Обшукати тут все і привести до мене цю погань!

Густа нічна темінь напнулась напругою. Від такої зневаги Андре вже збирався рвонути в атаку… Однак мої слова його випередили:

– Знайти його ви знайдете – та це все одно нічого не дасть, – і знову всі завмерли, вилупившись у мій бік. Ці незримі струни напруги були такі напнуті, що якийсь скрипаль чи гітарист запросто зіграв би на них скрупульозний шедевр. – Просто говорити він не буде не тому, що не хоче, а тому, що не може.

– І в чому ж причина такого оніміння? – глянув на мене селестієць, не зводячи арбалета з Андре. – Невдоволені підняли бунт і вирізали вискочці язика?..

– Ні, він непритомний.

Селестієць хмикнув.

– Не біда, дівчинко. Бачить Альтарр, мої хлопці вміють приводити до тями, – кинув він, і кілька постатей відновило рух.

– Сумніваюсь, що їхні методи тут допоможуть, – протягнула я, і знову всі зупинились. – Бо вся річ у тому, що мені довелося пригостити його за вашим рецептом… І мушу сказати, що пурпурові квіточки дуже гарно поєднуються з дротиками!

Селестійці трохи сторопіли. Ну, так… Картинка й справді гарна вийшла: ніч, ліс, високородний принц із купкою солдатів – та його подруга, що штрикнула дротиком його батька і так зухвало про це розповідає.

– Що за… Що ви взагалі тут робите, бодай вас Еглірра?! – поцікавився селестієць та ще міцніше стиснув арбалет.

– Якраз ішли до вас, – абсолютно неприязно сказав Андре. – Відновлювати союз. Щоб спільно боротись проти Кормунгунду.

– Ах так, значить? – присвиснув селестієць. – То щойно у вас почалися проблеми й кормунгундці рушили війною, як ви одразу до нас?..

– Гарний хід, Трівалл побери! – приєднався до нього ще один презирливий голос.

«І знову знайомий», – відзначила я.

Поряд виросла інша чоловіча постать. Висока, грізна, широкоплеча.

– Тільки раніше треба було про це думати! – продовжував той. – Наприклад, коли гнали зі столиці зі зброєю в руках! Коли стріляли з усіх башт, коли вдарили в спину, прирекли на гибель! – той самий загрозливий гул. – Ну, або двадцять років тому, коли залишили напризволяще і начхали на союз! Так, Трівалл побери! Так, Дайнерілл підвези! – заливався селестієць. – А ти як думаєш, Іскро?

«Іскро!» – раптом тенькнуло в серці.

Невже! А я ж думала, чому такий голос знайомий! А поряд тоді має бути…

– Марко Клин, Вам не здається, що розмовляти з давніми друзями на таких тонах – дещо дурний тон? – вимогливо поцікавилась я.

І ніколи ще загублені селестійські принцеси не робили такого фурору. Партизани втратили дар мови, партизани не могли й рухнутись, у партизанів відвисли щелепи. Так, мабуть, їм нечасто доводиться бачити, що б якісь дівчиська так висловлювались під прицілом десятків арбалетів. А ще докоряли їхньому командиру, називаючи його на ім’я.

– І..? – протягнула я. Геть Андре вражався від цього зухвальства. – Тобі підказати першу літеру мого імені?

– … Ізабель! – натомість почулося збоку, і перед нами вигулькнула ще одна постать. – Тіккас помилуй! Невже це справді ти? Обійди Хомініта, Трівалл не схопи… Та коли ти тільки… Та я навіть думати не міг, що Еглірра ще колись нас зведе!