Розділ 18. На веслах проти долі

Погоня? Що?! Як?!

Оторопілий погляд наткнувся на впущену підзорну трубу. Не гаючись, я схопила її та приставила до ока. Навела на схід, куди дивився Стецько… і просто обімліла.

На обрії виднілося два кораблі. На веслах. Два ряди довгих міцних весел із кожного борту несли їх поміж хвиль – ці найсучасніші бойові кетальські кораблі – а ми застрягли тут, на вітрилах, за кілька миль від берега, без найменшого вітерця.

– Погоня! Погоня! – не переставав лементувати Стецько, і всі зривалися з місця, щоб втупитися в горизонт та побачити це на власні очі.

У повітря здійнялися вигуки крайнього здивування, розгубленості та прокльони.

Нарешті на палубу вибіг Андре.

– А щоб його! Не могли почекати ще день?! – з душею вигукнув він.

– Не найкраще становище… – протягнув Піт. – Щогла, вітру ще довго не буде?

– Та навіть якщо буде, вони все одно нас наздоженуть, бо йтимуть і на веслах, і на вітрилах!

– Отже, єдиний наш шанс – чимскоріше пристати до берега і розчинитись серед зарослів, – дійшов висновку Піт.

– Шлюпки! – спохватився Андре. – Спускайте шлюпки! До берега далеко, та іншого виходу немає!

– А припаси? Зброя? – кинув Леон.

– Завантажити усе, що влізе! – скомандував принц.

– По-твоєму, нам буде дуже зручно розчинятись серед зарослів із центнерами зброї? – уїдливо поцікавився Піт.

– Зброю заховаємо на березі. А потім повернемось з підкріпленням і заберемо, бо вона нам дуже придасться, – надзвичайно терпляче пояснив Андре.

– Ну… гаразд, непогано придумав, – здався Піт.

– Так, все – досить розмов! – вигукнув Андре. – Стецьку, ти з хлопцями розберешся зі шлюпками. Леоне, бери всіх солдатів і тягни сюди зброю. І діаманти, хай йому грець! Арчі, на тобі поранені, – швидко роздавав накази. – Ізабель, збирай дівчат і прихопіть продовольства, – я кивнула. – Готьє, мені потрібна твоя допомога з одним проблемним пасажиром…

Усі металися по кораблю, мов метеори. Організовані метеори.

З надзвичайною швидкістю на палубі з’являлись різні ящики та вантажились на шлюпки. Провіанту було мало, тож ми з дівчатами швидко закінчили та кинулись допомагати з пораненими: більшість із них перебувала по каютах, де їх уклав Арчі, і кожного треба було транспортувати нагору.

– Ні, ти зробиш, як я сказав! – почувся зі сходів голос Андре. – І начхати мені, що ти про це думаєш!

– Та ніколи в житті! – кричав хтось у відповідь. – Щоб я сидів поруч із безчесним головорізом…

– Він буде в іншій шлюпці, – процідив Андре.

– Та краще залишитися гнити в останньому трюмі!

– Ти тут не залишишся!

– Пустіть мене зараз же! Негайно, Готьє, інакше я тебе страчу!..

– Не хвилюйся, Готьє – він не при собі. Роби, як я сказав… – їм нарешті вдалося дістатися палуби, і кожен, хто тут перебував, витріщився на неповторне видовище.

Андре з генералом Готьє заламали королю руки та силою тягли вперед. А той розчервонівся від гніву, він лютим зусиллям намагався вирватись із хватки та рипався, мов навіжений.

– Шлюпки готові, – затнувшись, мовив Стецько.

– Розбійники! – засичав Конрад ІІІ. – Зрадники! Нечестивці!

– Та заспокойся ж! – гаркнув Андре. – Зараз ми всі сідаємо у шлюпки – і це моє останнє слово. Взагалі не розумію твоїх претензій! Жити обридло чи що?!

– Об’єднався з останніми злочинцями королівства! Спалив столицю! Утік з поля бою! – борсався іще сильніше. – Безчесний відступник! Очі б мої тебе не бачили!..

Команда нерішуче застигла на палубі й не знала, як діяти. Принц з генералом так же марно намагались дотягнути короля до шлюпки.

«Ні, так діла не буде…» – подумала я.

– Нервовий зрив, – похитав головою Арчі.

– Хронічне, – заперечив Піт.

Гастон з підзорною трубою зіскочив з корми.

– Наближаються! – вигукнув він. – Високосте, зроби щось зі своїм скаженим родичем, бо ми його викинемо за борт! Нема часу з ним панькатись!

Андре роздратовано підвів голову. По обличчях навколо було видно, що мало хто проти Гастонової пропозиції… Але в мене була краща ідея.

Я рішуче вийшла вперед та впритул наблизилась до короля.

– Солодких снів, Ваша Величносте! – посміхнулась я і всадила йому в шию дротик.

Принц кетальський та генерал Готьє ледве не впали. Панове із ніжного психікою були не готові до такого повороту подій: уже за мить Конрад ІІІ безвільно повис на їхніх руках.

– Можеш не боятись, скоро прийде до тями, – запевнила я Андре. – І погодьтесь, це було найкраще рішення!

– Не посперечаєшся, – хмикнув Піт.

– Це такий самий, як… – спромігся на слово Андре.

– Ну, я ж уже вибачалась! – зробила очі цуценяти. Ну, ніяк не забуде, як я його тоді вирубила!