Розділ 17. Затишшя довгим не буває

– Спить, – тихо мовила я.

– Ще б тут не спати, якщо кілька діб не змикала очей, – зітхнув Андре.

Одразу після воєнної ради ми завітали до каюти, де перебував непритомний король. Блідий, як полотно, й мокрий від поту, він час від часу сіпався та скрикував, потім переходив на тривожне бурмотіння і довго чимось марив. Над ним застигла знеможена Лея.

– Мені страшно, – мовив Андре. – А якщо він не прокинеться? Ніколи не думав, що так боюсь його втратити! Усі так побиваються, яким тираном він був у народі – і тільки я знаю, яким тираном він був у сім’ї. Я мало не стрибав із радощів, коли вирвався з палацу і виїхав на навчання на кордон… А тепер він додумався знепритомніти, коли Кеталю загрожує гибель, і весь тягар влади звалився на мене – і мені страшно.

– Я тебе розумію, – сумно всміхнулася я. Куточки його губ ледве ворухнулись у відповідь.

– Мені так часто здається, що кожен мій крок – це страшна помилка… І найгірше те, що розплачуватися за неї доведеться цілому королівству. Я був зовсім не готовий до того, що нас спіткало.

– Ніхто не був би до такого готовим. Так що ти ще добре тримаєшся! Селестія не витримала цього удару – але в нас є шанс. І я впевнена, що ми використаємо його сповна.

Цього разу мені таки вдалося викликати на його лиці подобу усмішки.

– До речі, – сказав він з лукавинкою, – про Селестію. Чи не хотіли б Ви мені повідати, яким таким чином мали змогу перетнутися з партизанами, що так добре ознайомлені про їхні справи?

– Ну, – зашарілася я, – чесно кажучи, це була не найкраща сторінка мого життя… Та якщо вже тобі так ціка…

– Андре! – закричав у маренні король. – Ні, ні, ні! Сину! Ні, тільки не це! Не можу… ні, ні…

Від цих вигуків спиною покотились мурашки. Андре болісно закусив губу. Лея аж підскочила.

– Що? Що трапилось? – стрепенулась вона, протираючи очі.

– Ти заснула, батько марив, – Андре заспокійливо її обійняв. – Краще піди відпочинь. Ти така виснажена… Я з ним посиджу.

– Ні, я вже відпочила. Не треба. Не хочу від нього відходити.

– Ясно, – зітхнув хлопець і глянув на мене. – Лея казала, ви встигли трохи познайомитись під час штурму палацу.

– Еге ж, принцеса сповна заслужила відзнаку за баштолазіння, – кинула я.

– А принцеса Ізабель – за новий метод вдосконалення суконь, – мовила Лея.

– О, до речі, куди дівся наш шедевр? – зараз на дівчині виднілась цілком пристойна сукня.

– Заховала собі на згадку. А цю сукню Нора позичила… Твоя сестра, якщо не помиляюсь?

– Зведена, – мовила я, а потім додала: – Та від того не менш рідна.

– Дуже рада, що тобі вже краще, – принцеса згадала про незамінний предмет сьогоднішніх обговорень. – Братик за тебе так хвилювався, що місця собі не знаходив… Сподіваюсь, він зробив правильний вибір, кому довірити власне серце.

– Не хвилюйся: якщо він тільки здумає довіритись комусь лівому, я його швидко напоумлю! – засміялась я, не звернувши уваги на шпильку.

– Сеньйорито, це Ви завжди такі ділові? – глузливо поцікавився Андре.

– Що Ви, тільки вівторками!

Остаточно впевнившись, що Лея не здасть свого оборонного пункту, Андре був змушений визнати свою поразку й відступити: дівчина залишилася з непритомним, а ми піднялись на палубу. Тільки зовсім ненадовго, бо хлопець згадав про одну обіцянку й віддано кинувся її виконувати. Отож я впихнула в себе кілька шматків хліба. Більше не змогла та й не хотіла: побоювалась морської хвороби.

Тоді ми повернулись на палубу. Вечоріло. Багряний сонячний диск наполовину занурився в воду та кидав золотисті відблиски морською гладінню.

– Чарівне видовище, чи не так? – прошепотів оксамитовий голос у мене над вухом, а чиїсь руки ніжно мене обійняли.

«Ось так би ціле життя провела у його обіймах!» – тенькнуло всередині.

– Чарівне, – згодилась я. – Аж не віриться, що за ним ховаються хмари ядучого диму й напівзгоріле місто…

Він тяжко зітхнув.

– Як рана? Сильно болить?

– Та… – відмахнулась я. – Бувало і гірше!

– А з цього місця детальніше, – зажадав Андре. – Скільки можна недомовок? Давай розказуй, чим жило моє сонечко, поки я побивався і мучився тяжкою мукою, бо воно не зволило з’явитись на бал!

– Ну, це вже ти сам напросився, – багатообіцяльно кинула я. – Тепер до ранку тут стовбичити будеш, поки до кінця не розкажу!

– О, я готовий, сеньйорито – можете приводити в виконання ваш вирок, – із награною покірністю відгукнувся Андре.

І понеслось… Від самої батькової казочки й до сьогодні – усі свої пригоди розказала йому. Кожен свій страх, кожну надію, радість чи сум, щастя чи біль – усе повідала я. А він наче завжди був поряд у пригодах і поневіряннях.

– Я так перелякалась, коли ти вивернув мені руку і притиснув до землі!

– Ну-ну, а я як мав почуватись, коли ти приставила мені лезо до горла? Я про неї думаю, я за неї хвилююсь, я нею мрію – а вона з’являється і шкрябає по мені шпагою!