Розділ 16. Воєнна рада

Того разу я заріклася повторювати такі фокуси. Бо розплющити очі після непритомності – це просто щось! Нарешті здійснила цей подвиг, увіп’ялася поглядом в стелю. Стеля… А ліворуч ілюмінатори. Отже, в каюті.

Спробувала повернути голову праворуч. Одразу відчула, як нило все тіло. Найбільше у боці. Повела туди поглядом — рана була перев’язана. Але при найменшому порухові пекла, мов вогнем. Здавалося, ніби ще більше, ніж вчора!

Стоп, а з чого я взяла, що це було вчора? Скільки часу я була непритомна? Ранок зараз? День чи вечір?.. Агов, це мене тут саму лишили?!

– О, ти прокинулась, – стрепенулася постать в іншому кутку каюти. Голос був стомлений, дівочий. – Нарешті! Ото доставила ти нам клопоту… Та що ж це, невже я задрімала? – здивувалась Беатріче. – Ти як, жива?

– Тяжко сказати, – простогнала я. – Отак, щоб прямо «жива», то язик не сильно повертається…

– Та й не дивно, – хмикнула дівчина. – У всіх вже стріли закінчились, а ти продовжувала відстрілюватись. Стікаючи кров’ю, що дуже важливо. Така бліда зараз, що страшно!

– А де…

– Поки відсапуються. Багато поранених, Арчі носиться кораблю і бинтує всіх направо і наліво… «Чернь» продовжує мучитись з вітрилами, а «еліта» посилено приходить до тями після недавніх подій і роздивляється, що ми маємо. Скоро має бути воєнна рада.

– Швидко ти всіх поділила, – хмикнула я. – І хто ж у нас «еліта»?

– Принц, Леон, генерал з сином…

– З сином? – здивувалась я.

– Так, це той, що його вчора тягнув.

– А, ясно.

– … і плюс Піт, Івор і Гастон. Просто дивуюсь, скільки вартувало твоєму принцу переступити через себе і радитись з розбійником! Але якби він цього не зробив, то Піт би зірвався і кинувся на нього з кулаками.

Я невільно скривилась: крізь пелену забуття прорізались спогади, і нічого з цього мені не подобалось.

– Я так розумію, ти хочеш почути все, що трапилось з того моменту, як ти знепритомніла, і по порядку в найменших подробицях? – підморгнула Беатріче.

– Думки читаєш, – згодилась я.

– Гаразд, – всміхнулась дівчина. Вона зручніше вмостилась, наче приготувалась переповідати цілий історично-психологічно-філософський роман. – Не ображайся тільки, якщо щось прикрашу чи упущу. Отже… Ось летить остання стріла, і всі завмирають на місці й не вірять власним очам… У нас вийшло, відбились! Славне воїнство підхоплює переможний клич… І тут ти ні з того ні з сього непритомнієш і падаєш! – я винувато посміхнулась. – А я просто дивуюсь, як в того принца вийшло так зреагувати й підхопити тебе ще до того, як ти гепнулася б на палубу! Хоча чого тут дивуватись… ці принци з білими конями, вони такі! – ми обидві примружились. – Потім він щось злякано шепотів тобі, а ти не відповідала, і всі полякались, і до тебе кинувся Арчі… Уся така бліда була, сердечко ледве стукало… Ми вже боялись найгіршого! Але на щастя, рана виявилась неглибокою, і Арчі сказав, що ти знепритомніла скоріше від перенапруження чи емоційного шоку, і все таке, і все так далі… Але, чуєш, ще раз такі коники викинеш, власними руками задушу, чесне слово!

Беатріче було не до сміху, та я не змогла стримати вдячної усмішки. Це ж так мило, коли за тебе хвилюються!

– І все-таки ми всі мало не помліли, поки тебе відкачували! Та досить либитись! – суворо зиркнула Беатріче, але не витримала й також розпливлася в усмішці.

– Підозрюю, що сам процес відкачування ти не бачила, бо чисто випадково зарилася в сорочку Тео, так? – підморгнула я.

– Боюся, ця сторінка історії назавжди залишиться білою плямою, – посміхаючись, заявила вона. – Але процес безумовно був епічним.

– Безумовно, – підтримала я. Деякий час ми мовчки дірявили одна одну очима, а потім не витримали й розсміялись. – Але ж ти сама сказала, що рана була неглибокою — що ж там могло бути епічного?

– Ну, знаєш, люба подружко… Неглибока — це одна справа, плюс дуже відносна… А якщо вчасно не надати допомоги — зовсім інша. Запалитись може чи ще щось таке — і прощай, милий світе! Так що напруга не спадала до самого кінця, і всі за тебе сильно полякались, а процес відкачування був епічним.

– Ну, і як ці епічні події розвивалися далі?

– Величний принц підхопив тебе на руки й велично поплив до каюти, велично заявивши, що тобі потрібен спокій, – мрійливо видихнула Беатріче. – Правда, блідий був, як смерть… але картини це не псувало.

– Підтримала, нічого не скажеш, – пирхнула я.

– А в каюті він кілька годин поспіль слухав, як б’ється твоє серце… І тримав тебе за руку, наче саму душу, щоб не дати їй покинути цей світ…

«Та їй тільки романи писати! – закліпала я. – Звідки ці метафори? Звідки такі порівняння?»

– Це все Нора, – змовницький шепіт. Беатріче навіть озирнулась, чи ніхто не підслуховує. – Цитую стиль. Прослухала половину роману. Відірватись не можна, чесне слово!

– О… Справді? Дасте почитати?

– Змусить! – багатообіцяльно блимнула Беатріче.

«Ясно», – приречено зітхнула я.

Та ми відірвалися від основного.