Розділ 15. На вітрила

Кривава заграва кидала відблиски: хлопці добре постарались, щоб жоден кормунгундець не покинув місто, та вони зовсім не збиралися повертатись у це пекло самі. Дим клубами сповзав із дахів та щосили намагався задушити, виїдав очі, осліплював погляд… Усі задихались, і ми ледве просувались вперед, здригаючись від розпачливих скриків, що час від часу долинали з палацу. Здавалося, Андре прислухався: чиї то волання — чи кормунгундців, загнаних в кут, чи ж його славного воїнства, що попалося у власну пастку?..

Кілька разів із диму виривалися охоплені відчаєм постаті. Та щойно кормунгундці помічали нас, увесь страх спадав з їхніх облич — навіть задихаючись в чаді, вони не випускали з рук шабель. Зі звіриними криками вони кидалися в бій — та хай там що, а Піт з Андре чудово працювали шпагами в парі…

Жахало одне: ми могли нарватись не тільки на розрізнені постаті, частина кормунгундців напевне не піддалася паніці та трималася купи.

Виривався силует – і я застигала: один чи воїнство?! Дурниці – чи гибель?! Але постать пробігала й падала далі. Вона була одна. Звичайний, розбитий, напівживий кормунгундець…

До того всього ми не зустріли жодного кетальського солдата: ані звичайного вояку, ані генерала Готьє. Невже вони загинули, всі до одного? Та навіть якщо й ні… То куди пішли б вони, вибравшись із полум’яної пастки? Геть із міста — у самі лапи ворогам! І ми не зустріли нікого, щоб попередити про це.

І коли вже здавалось, що ми досягли межі й не ступимо вперед ні кроку — нам вдалося прорватися до порту. Величні кораблі, не зачеплені ні боєм, ні полум’ям, спогорда похитувалися на хвилях. Були вони тут всякі й різні: чарівні красені із золотавими вітрилами, скромні судна рибалок, войовничі галери з рядами міцних весел… Тільки от більшість цих кораблів поспішно покидала порт.

«Що?! Куди?! Як?!» – ми розгублено застигли на місці.

Але цього разу нам пощастило — до одного з кораблів ще було приставлено трап. Аж дивно, що ця вередлива Доля розщедрилася на такий подарунок! Не гаючи часу, метнулись до судна. Поблизу виднілися розкидані ящики, на палубі метушилися люди.

Та щойно ми ступили на трап, на нас наскочила постать:

– Хто?!

– Принц! – визвірився Андре.

– А чим доведете?!

Андре кинув у нього корону. Золотий обруч з рубінами відскочив від матроса, гулко вдарився об трап та булькнув у воду. Хлопець просто остовпів, а принц вхопив його за барки.

– Може, ще якісь докази потрібні? – прошипів із погрозою. – Продемонструвати королівську шпагу?..

Ми дивились на це, напружені до краю. Матрос побілів від страху і ледве спромігся на вигук:

– П-принц на борту!

Я видихнула з полегшенням. Андре відпустив матроса.

– Відпливаємо негайно, – сказав він.

Тоді матрос схопився за голову:

– Капітана нема! Штурмана нема! З усієї команди десять чоловік!

– З нашою компанією більше, – мовив Андре.

– Вони не матроси!

Тоді всі обернулись в один бік.

– Ні, мені абсолютно не подобається, як ви на мене вирячились, – позадкував Щогла.

– Ти розумієшся на мореплавстві? – глянув Андре.

– Плавання практикую винятково на щоглах.

– Ким ти був останнього разу?.. – поцікавився Піт.

– Три дні помічник капітана – це не рахується, – Стецько відчайдушно махав головою.

– Щогло, годі, – рикнув лютий бандит. – Сором’язливість не часі.

І тоді… сталось неймовірне перетворення. Стецько випростав плечі, підвів голову вперіщив рішучий погляд. Він вже не видався хирлявим хлопчиною, що нишпорить чужими кишенями – він став наче справжній морський вовк. Бувалий моряк, що вирішив за кілька хвилин зробити з бандитів матросів.

– Як накажеш, ватажку.

Піт розвів руками:

– Що ж, так вже й бути – передаю командування тобі. Єдиний раз можеш потягати ватажка… Тільки, давай забудемо про твоє улюблене хобі й попливемо на кораблі, а не на щоглі! І не здумай перегравати, капітан нещасний, бо на місці приб’ю!

– Як скажеш, – махнув Щогла. – Була не була, побий мене грім! На палубу, матроси! – крикнув він і рушив на корабель.

Андре з Леоном затримались. Принцеса селестійська відповідно також. Мій коханий, задиханий та розхристаний, вдивлявся у полум’я. Тільки зараз я помітила, що він не такий. Уже не той гордий принц, завжди охайний, ефектний, чарівний… Він був змучений та замурзаний, густо в кіптяві, сорочка роздерта, покрита червоними плямами. Лівою рукою майже не ворушив. Шляхетне вродливе обличчя спотворив моторошний шрам.

«Добре, що мазі Арчі магічать і шрами», – видихнула я.

«І добре, що деяка краля зараз не бачить себе…»

А принц кетальський продовжував вдивлятися в полум’я.

– Ніколи не думав, що побачу таке, – прошепотів він. – Що власними руками спалю свій дім. Спалив і тікаю, – нервовий смішок вирвався з грудей. – І всіх своїх воїнів покидаю напризволяще… задихатися в цьому пеклі. Кажуть, капітан покидає корабель останнім. А я кидаюся першим.