Розділ 14. Андерталь палає

Ноги підкошуються, усю ломить від болю, і я щосили зціплюю зуби, щоб не кричати — ні від болю того, ні від страху, ні з розпачу. Усе навколо зловісне, страхітливе… і сміється моторошним сміхом з моєї поразки! Небо чорне, безпросвітне, сховались за хмари всі зорі… І лиш чотири шаблі попереду горять кривавим вогнем у світлі смолоскипів! З дикими криками летять до мене невблаганні постаті, і я передчуваю що кінець вже близько…

О, кінець! Кінець всього! Остання крапка в моїй казці, кривавим написана чорнилом…

За що, за що мені такий кінець?! Хіба ж на це я заслужила?! Десь поблизу погибає Андре, і Піт, і вся наша ватага… А я приречена сконати тут, не побачивши його останнього погляду, не заповівши йому останнього подиху… Так хочеться просто вкинути ту кляту шпагу, опуститися на землю і спокійно умерти, забувшись…

Та ж ні — нізащо не віддам свого життя без бою!

– Думаєте, мені страшно?! – крикнула я. – Страшно було вашим браттям, коли вони падали під моєю рукою!

– Ха! Я інших слів чекав від такої голубки… – почав було кормунгундець… та враз обірвався і здавлено скрикнув — шабля товариша увійшла йому між ребра, і той полетів на землю. Акція повторилася вдруге, скосивши ще одного нечестивця, і я втупилась поперед себе, не розуміючи, що трапилось.

– Ізабель, все гаразд? – почувся знайомий Грицьків голос, і я похитнулась.

– Добре, що ми тут так зручно причесались, чорти їм на румбу! – кинув Стецько.

Полум’я смолоскипа освітило мене, і хлопці здригнулись.

– Ти поранена?! – скрикнув Грицько.

– Та ні, це виноградний сік!.. – з сарказмом простогнала я.

Після цього здалось, що доведеться рятувати Грицька, а не мене, так він побілів… Тож бравий матрос поспішив його заспокоїти:

– Та не хвилюйся, не все так критично: нестерпна, як завжди!

О, єдиний і неповторний Стецько… Та видно було, що й сам він не на жарт перелякався: забув назвати «восьминіжкою».

Тут я відчула, що більше несила стояти на ногах, і хлопці кинулись мене підхопити.

– Так, тільки не здумай непритомніти, ти мене чуєш? – вигукнув Грицько.

– Та не глуха ще ніби, далеко до старості…

– Я серйозно.

– Та ж не скигли! Не збираюсь я тут помирати! – ага, ніби то й не я була ще хвилину тому… – Лея все добре перев’язала, до Арчі маю дотягнути.

– Лея? – здивовано повторив Щогла.

О, здається, вони так перелякались за мене, що й не помітили її. Дівчина кахикнула, і хлопці обернулись.

– … принцеса?

Лея гордо кивнула. Парубки обвели поглядом її вбрання — жалюгідні залишки роздертої сукні (ах, треба було пояснити, що це такий писк моди) — і запанувала незручна мовчанка.

– Приємно познайомитись, – видавив Грицько.

Тільки взаємним це почуття, вочевидь, не було, тож Лея лише натягнуто посміхнулась. Білосніжні зубки блискали навіть крізь темряву.

«Досконалість, – витріщалися хлопці. – Цікаво, чим вони їх полірують?..»

– Ми тут ще довго будемо стояти? – втрутилась я.

Прірва та Щогла стрепенулись.

– А ти як — іти зможеш?

– Ну, вам же не буде настільки вже тяжко проволокти мене за собою…

– Ясно, – зітхнув Грицько.

Більше ми не гаялись. Щойно хлопець надійно мене прилаштував, поспіхом кинулись геть. Рана під боком ятрила, ноги заплітались, але перед очима більше не мутилось. Занадто багато думок завихрило в голові…

– Де хлопці? – вивільнила запитання, що найбільше крутилося на язиці.

– Знаєш, а це ми в тебе хотіли запитати!

Мені знову закололо в серці.

– Як же вони нас засікли?! – гірко кинула я.

– Тіла знайшли в кущах, три тисячі акул їм в глотки!

– І треба ж було так далеко залазити! – рикнув Грицько.

«Ти думаєш, що це дрібничка – а Доля скалиться і каже: "Це ВСЕ."» – подумала я.

Якраз був час подумати. Смолоскипи повикидали, пересувалися в тіні, хіба інколи не стримували вигуків – та кормунгундців поблизу й так не було. Більше не вигулькували патрульні, не змушували серце завмирати від ляку. Здавалося, за нас забули. Тільки попереду чувся якийсь гам – здається, всі зібралися там.

Ми дійшли до рогу палацу й спинились. На площі перед парадним входом була веремія. Десятки кормунгундців бігали туди-сюди, доповнюючи картину нестямними криками… Проте наших видно не було.

– Прошмигнути тут не важко, – роззирнувся Грицько. Коло нас було темно, а до рятівного саду рукою сягнути. – Головне — зробити це швидко. Ти готова до ривка?

– Ще питаєш…

«Та я готова до всього і завжди! Крім того, правда, що коїться останні кілька днів…»

– На «три»?

– На «три», так на «три»…