Розділ 13. Розпач-відчай, розпач-відчай

Мені перехопило подих. Невільний розпач, переляк і готовність до бою разом шмагонули у серці, і рука метнулася по шпагу. Нас було заледве дюжина, а кормунгундців у палаці — кілька сотень. Ще з самого початку неясне відчуття підказувало, що так і станеться, і ми зійдемося в сутичці, прийнявши нерівний бій… Одне залишалося взнати: чим закінчиться драма?

Всього кілька митей — і маса подій. Андре зривається з місця та стрілою летить до проходу, Нілс із Пірсом відскакують до нас, а з темряви сходів виринає здоровий кормунгундець. Його шабля в крові. В чиїй?! Я переводжу погляд на Пірса й помічаю, що він перекошений від болю, а вільною рукою тримається за бік. З рани швидко просочується кров…

З вуст кормунгундця зриваються вигуки звіриного тріумфу. За ним вискакує решта нечестивців та кидається в бій. Перший бере курс на Андре. Усе навколо полонить несамовитий гам, вгорі й досі не стихають сурми… Я втрачаю будь-яке розуміння ситуації, та все одно метаюсь уперед із твердим наміром вступити в бій. Аж тут помічаю, що поранений Пірс не збирається відступати, і, забувши попередні плани, силою відтягую його назад.

«Недоумок! Йолоп! Придурок!» – гупає в голові.

Серед загального шуму виловлюю голос Піта:

– Арто! Бери клятого тирана на плечі — понесеш за нами, як проб’ємось!

Велет пролітає повз мене та заглиблюється в камеру. Я нахиляюсь до Пірса, щоб оглянути рану… Аж ось один з кормунгундців обходить товкотнечу і з виглядом голодного вовка наближається до нас. Напевне, йому здавалося, що він ось-ось дістане свій перший трофей — такий легкий і такий ласий! Та хоча все в мені калатало, рука залишалась твердою й несхибною.

Він замахується шаблею, та я швидко відбиваю удар і проходжуся лезом йому по руці. Той пробує відскочити, та я не даю йому шансу: за мить моя шпага вганяється йому прямо в серце.

«Це вперше твоя рука позбавила життя людину…» – по жилах розтікається жах.

Я чую переляканий зойк та обертаюсь. Витріщеними очима Лея дивиться на кормунгундця, що застиг на землі. О, я її розумію… Але зараз мені не до того. Кидаю погляд вперед — і помічаю, що наші прорвались. Першу атаку відбито. Та стіни й досі здригаються від криків та сурм…

– Швидко! – хапаю Лею за руку й тягну за собою.

Біжимо сходами. Колону замикає Арто, однією рукою підтримує пораненого Пірса, другою — безтямного короля на плечі. Вилітаємо нагору. Встигаю побачити, як в поєдинку з Леоном та Андре замертво падають два кормунгундці. Більше нападників поки не видно.

«Поки…» – скрипить усвідомлення.

– Всі цілі? – питає Андре.

– Це був сарказм? – огризається Піт.

Андре змовчує та обводить усіх швидким поглядом.

– Іти можеш? – до Пірса.

– Доведеться! – стогне він.

– То не будемо гаяти часу! – ми зі всіх ніг кидаємось коридором.

Впродовж кількох хвилин зустрічаються лише поодинокі кормунгундці — розправи швидкі. Та всі підручники розказують, що кормунгундці нападають купами: ось із чергового проходу виринає заразом кілька десятків. Знову січа. Найзухваліші кидаються на Піта чи Андре — та самогубців не так багато. Від криків і ляскоту криці вже гуде в голові… Намагаюсь не дивитися на кров, бо хвалене гартування помалу розсипається в порох…

Ось якийсь кормунгундець схрещує зі мною шаблю. Всередині все холоне, у голові — туман, та руки знають своє діло. Ще одне життя опиняється на моїй совісті… Ні, він не був вправним фехтувальником. Треба було подумати про це, перш ніж кидатись на мене!

Перехоплюю на собі погляд Андре. Він блискавичними ударами відбивається на всі боки та встигає стурбовано озиратися в мій бік…

«О, як би я хотіла, щоб всього цього не було!» – стогне зсередини.

«А може, ще не все втрачено? – проблиск надії. – Може, ми таки виберемося? Може, зараз ми прорвемо стрій та вирвемось із западні? Бо ось їх стає менше, бо ось вони падають під замашними ударами, бо ось…»

Одначе всі надії розбилися вщент.

З проходу вирвалося ще кілька десятків кормунгундців. По спині мені сипонули мурашки, всередині щось зсунулось.

Наша дюжина вистояла проти ворога, більшого утричі. Вона вистояла із люттю, несамовито, збираючи на себе поранення. Вона ледве стояла на ногах – а ворога стало ще більше.

Так, Піт та Івор мали рацію: це було безумство! Усіх нас переб’ють! Проведуть кормунгундський суд без жодних Кипарисових закутків.

«Це наближається кінець нашої драми…» – хиталася я. Стояла в тилу, чимдалі від пекельної реальності.

Я бачила на лицях хлопців розпач — та вони ніколи б не дозволили собі здатися. Вони билися, мов звірі, загнані в кут: нестямно, безжально — і до останнього.

Піт показував вершини фехтувальної майстерності та вихором метався полем бою – а кормунгундці дивились на нього, як на зухвалий легкий вітерець. Леон із принцом працювали у парі, джарайці також – а кормунгундці працювали в десятках. Івор прикривав, кого міг, Гастон відводив удари від Керрі, Керрі відводив удари від Арто, бо велет відводив удари від непритомного короля та шибанутого Пірса, який знову кинувся в бій…