Розділ 12. Проникнення

Поміж дерев в саду панувала густа темінь. Ми рухались нечутно, як могли. Часом крізь розлогі крони пробивалися відблиски факелів, і щоразу я стрічала їх нестримним калатанням серця. О, мені було страшно! Якщо нас помітять — усе зірветься. Хоча б найменший з наших здогадів виявиться хибним — кінець. Не впораємось — все пропало.

Але найстрашніше… найстрашнішим зі всього було те, що поєдинок із ворогом, що стане мені на дорозі, не вдасться закінчити на етапі вибивання шпаги з його рук… А я — не вбивця. Бо це гріх, бо це злочин… А раптом хтось із них опинився тут не по своїй волі? А раптом від моєї руки загине невинний?! Та кого я дурю — це війна. І сьогодні буде зіграно першу битву.

Спинились перед алейкою поблизу Кипарисового закутка. Вона виводила до потрібного нам входу в палац. Було спокійно, лише двійко вартових стояли перед входом та раз у раз парами проходили патрульні. Ми підслухали розмову останніх. З неї стало ясно, що ситуація різко погіршується: найближчим часом очікується прибуття значної військової допомоги з Кормунгунду на чолі з самою Аннетою Сандоваль. Почувши це, Андре кілька хвилин не рухався з місця.

– Я думав, що у нас є хоча б декілька тижнів, – сказав він, – та мова йде лише про дні.

Проте була й хороша новина: частина андертальських солдатів досі залишалася вірною нам. І вони вже почали щось підозрювати. Не один Леон, виявляється, такий швидкий! Генерал армії Кеталю, Готьє Сен-Лоран, від нього не відставав.

Отже, всі мої знання про цю персону: чоловік далеко немолодий, з сивиною, та водночас із гострим розумом та глибоким розумінням своєї справи. Рід здавна шанований — Сен-Лорани не раз ставали у великій пригоді королівству та доводили вірність йому. А в народі казали, що Готьє королю був ближчим, аніж власний син…

От і зараз генерал одним з перших відчув щось неладне та кинувся з’ясовувати, в чому річ. Якраз перед нами він завітав до королівського двору і пробував пробитись до палацу. Усі намагання були марними: його не пустили, і Готьє повернувся, звідки прийшов.

– Може, завітати ся до вашого генерала і набрати підкріплення? – запропонував Грицько.

Андре замислився.

– Не думаю, – сказав він. – Якщо підемо на них відкритим штурмом, вони можуть шантажувати нас моїм батьком та сестрою. Тому хоча б в один бік мусимо пробратись непоміченими… А що менше нас буде, то важче нас буде помітити.

– А високість знову має рацію, – мовив Гастон. – Підкріплення нам справді знадобиться тоді, коли в один бік проберемося тихо, а в інший вийде тільки голосно…

– Може, попередити його, яка він нам потрібний? – глузливо кинув Пірс.

– Сам зрозуміє, – відмахнувся Леон. – Повідомити його зараз буде складно.

– А якщо таки наробимо галасу, – протягнула я, – то вже докладемо зусиль, щоб його не тільки кормунгундці почули!

– Захоплення сигнальної башти подвійного призначення, – підхопив Гастон, – спочатку – щоб ніхто не сигналив, а потім – щоб сигналило, як тільки може!

– Вирішено, – ствердив Андре. – Тоді починаємо!

Декілька митей — і Прірва зі Щоглою пробрались незримими тінями у найглухіший куток двору, де було б найлегше зняти пару патрульних та позичити в них одіж. Хтось може подумати, що легше поцупити кілька мундирів із казарми… Та хтозна: раптом ті кляті кормунгундці поначіпляли на своїх якихось хитромудрих знаків, аби ще здалеку відрізняти їх від чужих???

Минуло декілька хвилин. Нарешті з-за рогу палацу з’явилося двійко патрульних і рушило до вартових біля дверки. Почулось кілька слів, охоронці зареготали — і наступної ж миті, мов підкошені, впали додолу. Хлопці їх підхопили та затягли у темряву за дверку. Зовсім скоро двійко гвардійців знову стояло на посту.

– Так, молодці, – прошепотів Андре.

Від напруженої нерухомості позатікали кінцівки, але треба було ще трохи потерпіти. Нарешті чергові патрульні пройшли, і шлях був чистий. Принц кетальський обернувся:

– Готові? – і хотів було скомандувати «то вперед»… Аж раптом за спинами почувся моторошний шурхіт. Із завмиранням серця ми обернулись: невже, поки ми стежили за кормунгундцями, хтось стежив за нами?!

– Спокійно, свої, – почувся знайомий голос.

– Піт?! – оторопіла я.

– А то хто ж, – буркнув він, і всі полегшено видихнули.

– Але ж тут і зарослі… – протягнув за ним Івор.

– Яка приємна несподіванка! – присвиснув Андре. – Яким же вас вітром сюди занесло?

– Морським, – буркнув Піт. – Ці конюхи такі балакучі…

– Але ж ви й шлях собі обрали… – продовжував Івор.

– О-о-о… – підхопили за ним хлопці.

– Конюхи конюхами, – відказав Андре, – та я ж не про це.

Пітові очі зблиснули крізь темряву.

– Думав я, думав, – повів він, – та й надумав, що відпускати своїх хлопців самих та ще й під твоїм керівництвом — то вже чиста безрозсудність. Ще заведеш кудись — кісток потім не позбираю!

– Е, Піте, та ти ся за рідну матір турботливіший! – кинув Грицько.