Розділ 11. На штурм

Ватага витріщилась на Андре, дехто навіть роззявив роти. А принц кетальський продовжував:

– Десь там погибають моя сестра і мій батько, а я не з тих, хто покидає близьких напризволяще. У мене нема війська, і палацу мені не повернути, та рідних я порятую за будь-яку ціну! Допомоги я ні в кого не прошу і не збираюсь просити, – з гідністю мовив Андре, – та якщо хтось надумає приєднатись до цієї безумної затії, я йому довіку буду вдячний. Як-не-як, а ворог у нас спільний, і правління Кормунгунду для всіх може обернутись лихом устократ серйознішим, ніж те, що заподіяв мій батько… Вирушаємо ми з Леоном на світанку, – на цьому й скінчилася промова, і на галявині запанувала тиша.

Хлопці не сказали нічого. А мені вже давно не було так страшно… Андре готовий був піти на гибель – а ватага готова була просто залишитись осторонь. А Піт… він стояв, пронизуючи Андре крижаним поглядом. Я дивилась на нього, і мені було моторошно. Я дивилася на нього — і не впізнавала. Неначе все було на місці — тільки не було уже Піта…

О! Я звикла до бандитів нестерпних, глумливих та грубих – але не звикла до бандитів таких. Коли думаєш, що знаєш людину… а потім здається, що ні. Коли сама переконувала, що не такий він поганець… а тепер здається, що такий.

Та грець із ним! Бо я давно навчилася боротися із власним страхом. І що б там не сталось… а завтра я буду поряд з Андре. Він збагнув мої наміри без жодних слів.

– Я б сказав, що я проти, – мовив він, пригорнувши мене, – та сумніваюся, що це щось змінить.

– Маєш рацію, – слабко всміхнулася я, – це нічого не змінить. Вирушаємо завтра на світанку — день тяжкий та визначний, треба добре виспатись… Мені попросити хлопців, щоб поступились вам одним шатром?

– Та не треба, ми й під чистим небом заночуємо.

– Добре, – згодилась я. – Тоді зараз принесу вам постіль…

Засинала із думками тривожними. Погляд Піта, що надовго закарбувався у пам’ять, холодив мені душу… Що сталося з ним? Невже це ті кляті «підземелля мари»? Невже вони його зламали? А я ж, попри все, думала, що він такий сильний…

О, що буде завтра? Бо ж утрьох штурмувати цілий палац — повна безрозсудність! Подумати тільки… Андре — мій Андре — може загинути! А проте, він нізащо не покине рідних у біді. І не дивно: хіба могла б я покохати іншого?..

Та геть, геть усі страхи й непевності! Попри все, глибоко у мені палахкотів незгасимий вогник надії. Адже Андре повернув мені віру в диво. І більше я ніколи не зневірюсь! Завжди знатиму, що треба іти далі — там чекатиме мене моя казка!

І казку цю я вибудую сама. Бо більше не сподіватимусь на фей! Я – сама собі фея. Велична сила у тоненьких руцях, за спиною – крильця… Ніхто не бачить тих крилець, та я відчуваю, що можу літати. Що здатна творити диво. Що скільки б разів не пригинало до землі, а завжди вставатиму знову.

І завтра… я боротимуся поряд із ним. Бо це й моя війна, мій бій, і я не збираюсь відступати! Я вірю… що знайду батьків. І вірю… що буду щаслива!

Щойно світало, як усередині тенькнув вірний внутрішній будильник, і я різко розплющила очі. Ну, пора!

Андре з Леоном уже були на ногах. Росиста травичка посміхалась на сонці, смарагдові крони сміялись від лоскотів вітру.

– Доброго ранку! – проспівала я і так солодко потягнулась, наче й не я сьогодні збиралась штурмувати палац.

– Доброго, – на диво жваво відгукнулися хлопці.

Андре сидів навпочіпки та креслив щось на землі — схоже, план палацу. Леон перевіряв зброю. Його шпага грізно поблискувала у перших променях небесного диска.

Проминувши хлопців, я підійшла до струмка і щедро вмилася прохолодною водою — нехай змиє із мене усі мої страхи та непевності, і понесе неспинна течія далеко за край! Сьогодні мені не до страху.

Далі повернулась до парубків, взялась і собі перевіряти озброєння. Шпага є, лук цілий, стріли — в достатку, запасні ножики – усі по місцях… Леон косо на мене зиркнув.

– А відьмочці обов’язково йти? – скривився він.

– А то хто за вами буде дивитись, щоб халеп не набрались?.. – пирхнула я.

– Навіть не намагайся, Леоне, – кинув Андре. – Я тобі кажу, ти ще таких впертих не зустрічав.

Я гордо вишкірилась та глянула на нього — на хлопця, заради якого готова була на все. Леон хмикнув і повернувся до кинджалів на поясі. Обидва парубки випромінювали рішучість і непохитність. І водночас якась гіркота, тяжкість витала на їхніх лицях, пробивалося назовні усвідомлення того, наскільки малоймовірний успіх затії і як легко буде зустріти у ній власну гибель…

Леон ривком крутнувся на місці, повітря пронизав характерний звук діставання шпаги з піхов.

– Ти чого? – Гастон аж відскочив.

Він був за кілька кроків від Леона й демонстративно підняв руки, а сам Леон направив на нього шпагу. Ми з Андре напружено втупилися у їх бік. Врешті Леон прикусив губу та розслабив руку зі шпагою.

– Краще не підходь до мене ззаду, – порадив він. – Попередній випадок добряче навчив мене пильності!

– Не посперечаєшся, – хмикнув Гастон. – Але рубіконів не переходь, бо як же пробитися вам у палац, якщо з випадковості порішиш всіх охочих вам допомогти?